Зораїда не розуміла гаразд, що там круг неї діється, і то журилась, то раділа, дивлячись по тому, що малювалось на обличчі у всіх присутніх, особливо в її гишпанця, до котрого вона щохвилі очима і серцем линула.
Корчмар же помітив, як парох уладнав справу з голярем, давши йому належну винагороду, почав вимагати, щоб і йому за Дон Кіхота все сплатили — і постояльне, і за понівечені бордюги та за розлите вино; він заприсяг, що не випустить із двору ні Росинанта, ні Санчового осла, поки не оддадуть йому все до останнього шеляга. Парох заспокоїв його, що все буде гаразд, і справді, дон Фернандо оплатив той рахунок, хоч авдитор теж був зохотився в такій оказії гаманцем своїм прислужитись.
Таким чином у корчмі знову запанував мир і спокій; тепер вона схожа була вже не на зворохоблений Аграмантів табір, як висловився допіру Дон Кіхот, а на умиротворене Октавіянове царство: всі визнавали, що ту злагоду та благодать завдячують вони доброзичливості й красномовності священика та незрівняній щедрості дона Фернанда.
А Дон Кіхот, увільнившись од усіх свар і чвар, що то через його самого, то через джуру заводились, вирішив тепер, що пора йому далі путь верстати і довершити славний подвиг, на який його вибрано і призвано. Повен зваги, підійшов він до Доротеї і став перед нею навколішки, та вона сказала, що не буде його слухати, допоки він не встане. Підвівшись їй на догоду, він промовив:
— Єсть така приказка, ясновельможна панно, що поспіх — то батько успіху, а наполегливість — мати удачі; як показує нам досвід багатьох поважних справ, старанністю та пильністю можна виграти не раз сумнівний, майже безнадійний процес. Та в жодних речах ся істина не виявляється так виразно й очевисто, яке у воєнних діях — швидкістю й постійною готовністю запобігається ворожим намірам і перемога здобувається перше, ніж противник злаштується до оборони. Кажу сеє для того, високославна і можновладна сеньйоро, що вже, на мою думку, немає жадної користі нам у сьому замку довше бавитись, [298] а може, тільки шкода вийти, як самі згодом побачимо. Бо хто знає, чи велетень, ваш ворог, не довідався вже од таємних та пронозливих шпигів своїх, що я іду на його погубу, чи не заховається він, скориставшися з нашого загаю, в замок який неприступний чи в фортецю нездо-бутну, де вже нічого проти нього не вдіє старання моє і потуга невтомної правиці моєї? Тим-то, володарко моя пишна, повинні ми, як я вже сказав, швидким рухом тим заходам його запобігти і в чеканні доброї удачі негайно відціля вирушати. Бо від щастя, якого ваша велич прагне і сподівається, відділяє нас тільки мить, коли я стану віч-на-віч проти недруга мого і вашого.
По сім слові Дон Кіхот замовк і став спокійно чекати відповіді од прекрасної принцеси; вона ж, прибравши королівської постави, такими словами йому одказала, підладжуючись під рицарський штиль:
— Складаю вам дяку, пане рицарю, за щире ваше бажання стати мені до помочі в великій моїй притузі, бо так воно й личить правому рицареві, покликаному сиріт спомагати, а гноблених рятувати; дай же, Боже, щоб справдилося моє і ваше бажання, щоб ви на ділі пересвідчились, що є на світі вдячні жінки! А щодо виїзду мого, то рушаймо якнайшвидше: ваша воля — то моя воля, розпоряджайте мною по думці своїй і уподобі, бо тая, що звірила вам оборону своєї особи і віддала в ваші руки справу одзискання своїх володінь, не сміє і не важиться піти навсупір тому, що велить ваша мудрість.
— Коли так, то з Богом! — вигукнув Дон Кіхот.— Скоро я постережу і побачу, що хтось насмілиться принизити і скривдити таку даму, я ніколи не пропущу нагоди підвести її і посадити на дідичний престол. Отож рушаймо не гаючись, бо звагай, як то кажуть, недобрий чоловік, а прагнення подвигу додає мені крил. Не сотворило ще небо, не бачило зроду пекло того, перед ким би я лякався і тремтів! Сідлай же, Санчо, Росинанта, гнуздай свого осла і королевиного винохода, попрощаймося з паном каштеляном і з усім цим пишним панством та зразу ж і в дорогу!
Санчо, який був при всьому тому присутній, похитав головою і сказав:
— Ах, паночку мій любий! В нашім селі — вір не вір — стала слава-поговір, шанувавши чесні слухи панянські...
— А що мене обходять ті поговори, дурню один, чи в селі, чи в місті, чи у всьому світі, чим вони славу мою вмаляють?
— Як ваша милость гнівиться,-— зауважив Санчо,— то я вже змовчу, не скажу того, що повинен говорити панові своєму кожен щирий слуга, кожен вірний джура.
— Кажи собі що хочеш,— мовив Дон Кіхот,— не думай тільки, що мене чимось налякаєш. Як ти сам боїшся, то така вже твоя натура, а я зроду страху не маю,'бо така моя стать.
— Ох, Господи милосердний,— зітхнув Санчо,— та я ж зовсім не про те. Я ось що хотів сказати, мені достеменно відомо, що оця-то пані, яка строїть із себе королицю Обізіянського царства, така сама королиця, як мої покійні мамуня, бо якби вона була королицею чи там прйнцизною, то вже ж би не ялозилась по кутках із одним тут, не терлась би та не м'ялась. [299]
При цих словах Доротея аж спаленіла вся, бо, ніде правди діти, муж її дон Фернандо вряди-годи, як ніхто не бачив, зривав у неї з уст дрібки нагороди, якої заслуговували його почуття, а Санчо якось підгледів та й подумав собі, що така поведінка скорше до лиця якійсь легковажниці, аніж володарці великого королівства. Тим і не могла вона Санчових слів заперечити і мову йому перебити, а він, казав далі:
— Се я, пане, до того річ веду, що от ми з вами тиняємось шля-хами-дорогами, бідуємо та гаруємо денно і нічно, а тут якийсь нетруже-ний чорт у сій корчмі нам золоте ябко з-під самого носа вкрав... То якого ж лиха буду я Росинанта сідлати, осла та винохода гнуздати, якої нетечі спішитиму кудись? Краще вже на місці тихо сидіти: нехай лярва своє пряде, а нам з вами про те байде.
Господи Боже, яким страшним гнівом закипів Дон Кіхот, почувши од джури свого такі непристойні речі! Заговорив, а голос йому тремтить, язик затинається, очі огонь крешуть:
— О підлий хаме, нечемо, нескребе, нахабо, мурляко, злоріко, недо-мово, недотепо, мудю солоний! Та як у тебе язик повернувся сказати отаке при мені і при достойних цих паніях? Та що за гидоту, що за паскудство забрав ти в макоцвітну свою голову? Геть мені з-перед очей, потворо всьогосвітня, торбо з брехнею, бочко з мерзотою, усипище підлоти, гніздовище облуди, плетуне дурниць, ковалю нісенітниць, вороже честі і шани, яка належиться королівським особам! Геть, і щоб я тебе більше не бачив довіку, під страхом тяжкої кари!