Заспаний юнак протер собі очі і, приглянувшись пильніше до того [287] чоловіка, впізнав у ньому батькового челядинця; се відкриття так його ; ошелешило, що довгу хвилю і на слово не міг здобутись. Челядинець же провадив далі:
— Ну, що ж, пане доне Луїсе, іншої ради нема — наберіться терпіння та вертайтесь мерщій додому, як не хоче вашмость, аби татко ваш, а мій пан, на той світ не вирядився, бо так він утечею вашою засмутився, що на інше тут і сподіватись годі.
— А як же дізнався татко, що я саме сюди поїхав і в такому пере-вдязі? — спитав дон Луїс.
— То один школяр,— одказав слуга,— якому ваша милость замір свій одкрила, зглянувся на татка вашого, побачивши, як дуже він за вами побивається, і все йому розповів. Тоді пан послав нас чотирьох за вами наздогінці, і от ми, всі четверо, до ваших, паничу, послуг. Ми з душі раді, що недарма ганялись і зможемо привести вас перед очі того, котрий так ревне вас любить.
— А це вже буде як я захочу і як Бог дасть,— заперечив дон Луїс.
— Та що ж тут хотіти і що Бог може дати іншого? Вертайтесь додому, та й квита. Іншої ради годі й вигадати.
Той парубок-погонич, із яким спав дон Луїс, чув усю розмову; він схопився з постелі і побіг розказати все дону Фернандові, Карденієві та іншим постояльцям, що встигли вже на той час одягнутись. Він сказав їм, що чоловік величає того хлопця паном, і переповів їхню розмову, з якої знати було, що слуга хоче завернуть панича додому, а той опинається. Почувши од погонича такі речі і пригадавши, який у того юнака чудовий голос, усі притьмом захотіли довідатись достеменно, хто він такий єсть, а якщо йому насильство яке загрожує, то й помочі дати, от і пішли вони гуртом туди, де панич і досі з слугою ще сварився та сперечався. Тут саме й Доротея з комірчини вийшла, а за нею стривожена панна Клара; Доротея, одкликавши Карденія набік, розповіла йому коротенько історію того співака нічного та панни Клари, а Карде-ніо розказав їй, що вже за юнаком сюди погоня з дому приїхала. Він говорив усе те тихенько, проте панна Клара почула таки новину, і так тая новина її в серце вразила, що, мабуть, без пам'яті упала б бідна дівчина, якби Доротея була її не підхопила. Карденіо порадив Доротеї, щоб ішла з дівчиною в кімнату, а він, мовляв, постарається залагодити якось тую справу; так же вона й зробила.
Тим часом усі четверо слуг зібралися вже докупи; вони обступили дона Луїса і вмовляли його чимдуж, аби не гаяв дарма часу та їхав мерщій додому панотця свого в журбі розважати. Дон Луїс казав їм, що зроду не поїде, поки не доведе до скутку однієї справи, бо йдеться тут про життя його, честь і душу. Слуги своє правили, що вертатись їм без нього ніяким світом не можна; чи по волі, чи по неволі, а вони таки мусять його забрати.
— Візьмете хіба мій труп,— уперто відмагався дон Луїс.— Хоч на які способи будете братись, одволочите мене додому тільки бездиханного.
Тут на суперечку тую позбігались інші корчемні постояльці, в тому числі Карденіо, дон Фернандо з прибічниками своїми, авдитор, священик, цилюрник, а також Дон Кіхот, який вирішив, що годі вже йому [288] варти додержувати. Карденіо, що знав уже юнакову історію, спитав у слуг, чого це вони ґвалтом хочуть кудись його везти.
— А того,— одказав один із них,— що хочемо батькові його життя привернути, бо з туги за паничем пан наш смерті пожити може.
Та дон Луїс сказав йому на це:
— Нема чого тут мої справи привселюдно обговорювати. Я чоловік вільний: захочу — то сам вернусь, а не захочу — ніхто мене не присилує.
— Присилує вас до того ваш таки добрий розум,— не вгавав слуга.— Як же він у вас, може, схибить, то не схибить у нас, і ми зробимо те, за чим сюди приїхали, і що зробити нам велить наша повинність.
— Треба нам з'ясувати як слід, у чому тут, власне, річ,— втрутився в розмову авдитор.
Тоді слуга, впізнавши в ньому ланового сусіда, сказав:
— Чи ж ви, пане авдиторе, не впізнаєте сього панича? Це син сусіда вашого, він утік із отецького дому в такому перевдязі, що аж ніяк станові його не личить — гляньте лишень на нього, то самі побачите.
Авдитор приглянувся пильніше до юнака і таки впізнав сусідового сина. Обійняв його сердечно та й питає:
— Що се за дитячі вибрики, пане доне Луїсе? Чи, може, й справді є якась поважна причина, що примусила вас мандрувати таким способом і в такому перевдязі, що справді мало пасує до звання вашого?
На очах юнакові аж сльози наринули, і ні слова на відповідь не промовив він авдиторові. Тоді авдитор заспокоїв служебників, сказавши, що якось-то воно влаштується, а сам узяв дона Луїса за руку, одвів його трохи далі і почав питати, чого се він із дому втік. Поки він там його розпитував, коло брами корчемної зчинився знову галас: скориста*вшись тривогою, що дон Луїсові слуги тут наробили, двоє постояльців задумали вислизнути нишком із корчми, не заплативши за нічлігування. Та господар завше мав пильніше око на свої справи, аніж на чужі, спіймав їх коло самих воріт і почав правити плати, такими гнилими словами кривдників лаючи, що вони зозла з кулаками на нього кинулись і такого дали йому гарту, що мусив бідний корчмар пробі кричати. Роззирнулись кругом жінка його й дочка, бачать, аж крім Дон Кіхота навряд чи хто господаря зараз оборонить, бо всі своїми справами заклопотані; тим корчмарівна й звернулась до рицаря з такими словами:
— Благаю вас, пане лицарю, аби силою, даною вам од Бога, оборонила ваша милость бідного панотця мого, бо ті два розбишаки молотять його, як снопа пшенишного!
Вислухавши її, Дон Кіхот відповів спокійно і незворушно:
— Ясна панно, в сій хвилі прохання ваше нестатечне і недоречне, бо невільно мені в якусь нову пригоду вдаватись, допоки тієї не завершу, на яку вже своє слово подав. Чим же я вам у сій справі можу вслужити, дак ось чим: біжіть і скажіть панотцеві вашому, аби якнайдовше ворогам одсіч давав і ні в якому разі їм не здавався, а я тим часом попрошу в принцеси Обізіяни, аби дозволила мені допомогти йому в такій притузі, і як дістану од неї призвоління, то будьте певні, що я його неодмінно порятую.
— Ой лишенько! — гукнула Маріторна, що чула ту розмову.— Поки ваша милость теє призвоління дістане, то пан мій буде вже десь на тому світі!