Багато хто гадає, що не треба було нашим у Голеті замикатись — краще було, мовляв, у чистому полі висадку ворожу зустрінути. Та то тільки збоку так здається людям, котрі тих речей несвідомі. Адже в Голеті і в тій недокінченій фортеці війська було заледве сім тисяч; хоч би які вони були завзяті, чи могла б та жменька устояти в полі проти незліченної потуги ворожої? Та чи можна було й твердиню оборонити, коли нема нізвідки підмоги, а лютий ворог хмарою кругом обліг, на своїй таки землі воюючи? Але чимало людей (і я в тім числі) інакшу думку держать: велика то була милість і ласка Божа для Гишпанії, що згладилася з лиця землі та кузня й комора всякого лиха, та губка несита, та шашіль жеруща, та міль ненатла, що поглинала без пуття величезні гроші — і для чого ж? Аби тільки згадку зберегти, що то, мовляв, завоював колись святої пам'яті непереможний Карло V,— нібито для його нерушимо-вікопомної слави треба ще аж тієї купи каміння!
Упала ж і нова фортеця, та мусили її турки п'ядь за п'яддю добувати, бо оборонці бились так хоробро й завзято, що за двадцять і два приступи, які на них обрушились, більше, мабуть, ніж двадцять п'ять тисяч невірних трупом уклали. З трьохсот вояків, що ворог живими взяв, жодного не було цілого й здорового — з того вже ясно знати, як мужньо й одважно вони боролись, як цупко боронились, як самовіддано до останньої змоги стояли. Здалась і ще одна маленька фортеційка чи, власне, вежа на Циновому острові, яку тримав дон Хуан Саногера, валенсійський шляхтич і знакомитий войовник. Дон Педро Пуертокарреро, комендант Голети, зробив усе, що міг, для оборони фортеці, але теж попав у полон; з того великого горя й помер по дорозі до Стамбула, куди його разом з іншім ясиром везено. Зайнято в неволю й того, хто в новій фортеці старшував: був то міланський шляхтич Габріеле Червеллоне, великий мистець у будуванні і войовник незгірший. Багато ще видатних людей у тих фортецях загинуло, як-от Пагано Дорія, рицар ордену Йоаннітів, благородної душі людина, що виявилось хоч би у його ставленні до брата, славнозвісного Джаннан-дреа Дорія. Смерть його була тим жальніша, що прийняв він її з рук арабів, яким був довірився, побачивши, що фортецю годі втримати. Вони вбрали його в мавританську одіж і взялись допровадити до Табарки, невеличкої пристані чи, вірніше, факторії, куди генуяни їздять на коралові лови, а потім відрубали йому голову й понесли до турецького капудан-баші. Тільки ж турок учинив з тими арабами по нашій кастільській приказці, що, каже, "із зради скористай, а зрадника скарай": велів він їх за той гостинець повісити, бо не привели йому того рицаря живого.
Серед тих християн, що зайнято їх у полон при облозі фортеці, був такий собі дон Педро де Агілар, родом десь із Андалузії; у війську він був хорунжим, і всі мали його за хороброго й розумного вояка, щсж до [254] того і на віршування був мастак неабиякий. Я тому про нього згадав, що припав він з примхи долі в ясир до мого хазяїна, на ту галеру, де й я був, на одній лавці з ним сиділи. Перш ніж ми з тої пристані в море виплили, склав він дві такі епітафії в формі сонета, одну про Голету, а другу про нову фортецю. Я вам зараз розкажу їх, коли хочете, бо знаю напам'ять: гадаю, що матимете з віршів більше втіхи, аніж зануди. Коли невольник назвав імення дона Педро де Агілара, дон Фернандо переглянувся з своїми супровідниками і всі троє посміхнулись. Оповідач хотів уже читати сонета, коли один із них сказав:
— Стривайте хвилиночку з віршами і скажіть мені з ласки вашої, що сталося з тим доном Педром де Агіларом, котрого ви оце згадали?
— Про те мені небагато відомо,— сказав невольник.— Знаю тільки, що пробув він у Стамбулі два роки, а потім перебрався за арнаута і втік із якимось грецьким шпигом. Чи він добувся на волю, чи ні, напевне не знаю, але мабуть-таки що добувся. Грека того я через рік ізнов у Стамбулі побачив, тільки не вдалось розпитати, як їм тоді вті-калось.
— На волю він таки вийшов,— сказав тоді той, що питав.— Сей дон Педро — мій рідний брат, він живий-здоровий і гараздує собі в наших краях із жінкою своєю та дітьми, вже трьох має.
— Хвала тобі, Боже, за превелику ласку! — вигукнув невольник.— Нема в світі більшої радості, так я гадаю, як одзискати втрачену волю.
— Між іншим,— сказав ізнов той шляхтич,— я теж знаю братові сонети.
— То нехай же вашець їх і продекламує,— запропонував невольник,— певне, воно краще вийде, ніж у мене.
— А чом же й ні,— погодився шляхтич.— Слухайте ж той, що про Голету:
РОЗДІЛ XL,
де продовжується невольникова історія
СОНЕТ
Блаженні душі, ви, що тіло тлінне
Лишили ради праведного діла
І з долу вознеслися просвітліло
В високе небо, чисте і промінне;
Ви, що являли мужній дух незмінно
І яросно змагались міццю тіла,
Аж ваша кров і вража кров збагрила
Піщані береги і море пінне;
Не дух, а подих перше зрадив вас,
Бійців, що навісний ворожий сказ,
Вмираючи, перемагали, вперті,
Та вас підніс дочасний ваш загин
До осяйних, немеркнучих вершин
Земної слави й вічного безсмертя [255]
— Вірно, це і є той самий сонет,— сказав невольник. і
— А про фортецю,— вів далі шляхтич,— ось як було написано, коли не зраджує мене пам'ять:
СОНЕТ
Від пустирів сплюндрованого краю,
Від веж кріпких, поглинутих вогнем,
Три тисячі одважних душ живцем
Піднеслися в ясну обитель раю.
В нерівній прі не знаючи відчаю,
Був кожен з них нескореним бійцем,
З останніх сил орудував мечем,
Щоб подолати зловорожу зграю.
Зазнала на віку земля стара
Багато лиха всякого й добра —
У неї згадок незчисленна сила;
Та ще ніколи з падолів своїх
Не слала в небо душ таких святих
І тіл таких незламних не носила.
Сонети припали слухачам до смаку; невольник же, врадуваний добрими вістями про свого товариша, розповідав свою історію далі.
...Отож як упала Голета й нова фортеця з нею, турки вирішили розруйнувати Голету дощенту (бо в новій фортеці не було вже, власне, чого зносити) і, щоб усе те швидше й легше спроворити, підвели з трьох сторін підкопи, але так і не змогли висадити в повітря старої мурівлі, що здавалась найменш міцною; зате нові укріплення, збудовані "ченчиком", вірніше, те, що від них залишилось після облоги, гряхнуло додолу заіграшки. Переможний турецький флот з тріумфом повернувся до Стамбула, а кілька місяців по тому помер хазяїн мій Улудж-Алі, якого прозивали Улудж-Алі Фарташ, що по-турецьки означає "Шолудивий потурнак", бо такий він і був насправді: у турків, бачите, дають людям прізвище за гандж який-небудь або. навпаки, за хороші якості, бо в них є тільки чотири родові ймення для тих, хто походить із оттоманської династії, а решта, як я вже сказав, прозивається чи то за вадою якоюсь тілесною, чи за душевними достой-ностями. Отой самий Шолудивий чотирнадцять років був весляром-невольником на султанській галері; вже як минуло йому тридцять чотири, якийсь турок дав йому ляпаса, і з тої досади та з жадоби помсти він поламав свою віру й побусурманився. Був такий хоробрий і завзятий, що не потребував навіть звичних хитрощів та підлих інтриг, аби доскочити султанської ласки, і високо пішов — став алжірським деєм, а згодом капудан-башею, себто третім найвищим достойником у царстві. Родом був калабрієць, мав добре серце і до невольників своїх по-людськи ставився, а їх у нього було аж три тисячі. По його смерті тих невольників розділено, як він у тестаменті списав: частина припала султанові (бо він у них є спадкоємцем по вмерлому підданцю [256] нарівні з його синами), а решта його рукодайним слугам, що теж були з християнських недовірків.