Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі) (Частина друга)

Сторінка 28 з 155

Мігель де Сервантес

— Тим же я й кажу,— похопився Лісовий джура,— що годі нам тинятися, пригод шукаючи. Маєш хліб, то за калачем не женися; вертаймось додому, то й там нас Бог побачить, як захоче.

— Поки пан мій до Сарагоси не доїде,— сказав Санчо,— мушу йому служити, а там уже всі гуртом якось прирадимо.

Доти ж говорили й доти пили тії браві джури, доки сон не пов'язав їм язики і не пригамував їхньої невситенної спраги. Отак і заснули вдвох, обіймаючи сливе порожню сулію і не дожувавши шматків, що в роті мали. Залишмо ж їх тут на якусь часину, бо треба нам оповісти, що там робили тим часом Лісовий Рицар та Рицар Сумного Образу.

РОЗДІЛ XIV,

де пригода з Лісовим Рицарем далі снується

Багато де про що гомоніли Дон Кіхот із Лісовим Рицарем; опріч усього іншого, повідає історія, сказав Рицар Гаю Дон Кіхотові і ось яку річ:

— Вкінці ознаймую вам, пане рицарю, що з веління чи радше з власного вільного обрання закохався я з незрівнянну Касільдею Вандальську. Називаю ж її незрівнянною чи теж безподібною тому, що справді всіх переважила і поставою величною, і гідністю високою, і вродою препишною. Отся-то вищеречена Касільдея тим одплатила за щирі мої почуття й честиві бажання, що вимагала од мене, як мачуха од Геркулеса, звершення численних подвигів, трудних і небезпечних, обіцяючи при кінці кожної випроби, що вже після наступної сподівання мої жаданого дійдуть скутку, але ті подвиги таким безконечником нижуться, що я вже їм і лік загубив, не знаючи, котрий із них буде останній, котрий із них увінчає високі мої прагнення. Раз якось наказала мені викликати на бій тую преславну севільську велетку, що звуть Хіральда: тая бронзова красуня міцна й потужна і, хоть ніколи не сходить із місця, перевершує всіх на світі жінок легковажністю та вітрогонством. Я прийшов, побачив, переміг, я її вгамував і знерухомив — бо тиждень із чимось вітер віяв лише з полуночі. Іншим разом веліла мені підняти й зважити вікодавнє каміння, ті знакомиті бики в Гісанді, хоть тая робота більше ломовикові пристала, ніж рицареві. А то загадала, щоб кинувся я і ри— [397] нувся в Кабринське провалля (річ нечувано жахлива й небезпечна!) і потім розповів їй докладно про все, що в собі ховає та похмура отхлань. Я спинив Хіральду, зважив Гісандські бики, опустився в безодню і виніс на світло денне її тайнощі, а надії мої — мертвим-мертвісінькі, а моєї пані вимисли й гордування — живим-живісінькі. Коротше слово, останній її наказ був такий: я мав об'їздити всі гишпанські провінції і вимагати од усіх мандрованих рицарів, яких тільки здиблю, аби визнали, що вона заломила вродою своєю всіх нині живущих дам, а я доблестю моєю і закоханням переважую всіх кавалерів земного кругу. Виконуючи сей її загад, я виїздив уже мало не всеньку Гишпанію і переміг у сій подорожі багатьох рицарів, які наважувались мені суперечити. Та найдужче тим горджуся я і пишаюся, що здолав у двобої преславного рицаря Дон Кіхота з Ламанчі і змусив його визнати, що моя Касільдея вродливіша за його Дульсінею; здобувши сю одну перемогу, я вважаю, що взяв гору над усіма рицарями світу, бо вищезгаданий Дон Кіхот поборов їх усіх, тож після моєї над ним перемоги і тріумфу вся його слава, хвала і честь на мою перейшла й перенеслась персону.

Хто славного подужав у двобої,

Той сам достойний слави голосної.

Таким чином незчисленні подвиги вищесказаного Дон Кіхота тепер по праву лічаться й рахуються моїми.

Здивувався Дон Кіхот непомалу, почувши од Лісового Рицаря такії речі; язик йому аж свербів завдати брехню зухвальцеві, і тисячу разів слова: "Ви брешете!" ладні були зірватися з його уст. Проте він опанував себе, як міг, сподіваючись, що примусить самого суперечника спростувати тую вигадку, тож сказав йому спокійно:

— Супроти того, що ви, пане рицарю, перемогли більшу частину мандрованих рицарів Гишпанії, ба навіть цілого світу, я не мовлю ні слова; проте щодо вашої перемоги над Дон Кіхотом я дозволю собі висловити сумнів. Можливо, то був хтось інший, схожий на нього, хоч узагалі мало є таких, що були б на нього подібні.

— Як то? — заперечив Лісовий Рицар.— Клянуся небом вишнім, що я бився з Дон Кіхотом, переміг його й переважив. То чоловік на зріст високий, на лиці сухорлявий, сам худий і довготелесий, прбсивий уже, ніс орлиний, карлючкуватий, вуса довгі, чорні, униз дивляться. Подвизається під іменем Рицаря Сумного Образу, за джуру держить селянина на прізвисько Санчо Панса, під верхом має і поводом торкає знаменитого румака на бкличку Росинант, і вкінці за володарку волі своєї вважає таку собі Дульсінею Тобоську, що звалась передніше Альдонса Лоренсо, так само як я свою пані, що прозивається, власне, Касільда й походить із Андалузії, величаю Касільдеєю Вандальською. Якщо всіх отсих ознак не досить для засвідчення правдивості моїх слів, то ось мій меч, який змусить повірити й саму невіру!

— Спокійтеся, пане рицарю,— промовив Дон Кіхот,— і послухайте, що маю вашій милості казати. Ознаймую і чиню відомо, що згаданий вами Дон Кіхот той мій найкращий у світі приятель і друг, моє, сказати б, друге "я"; з усіх ознак, що ви мені тут подали, прикмет певних і достеменних, мусив би я гадати, що ви перемогли саме його. З другого [398] боку, очима бачу й рукою чую, що то не міг бути він — хіба що якийсь чарівник (а серед них у нього багато ворогів, найпаче один, що повсякчас його переслідує) узяв на себе його постать і навмисне дався перемогти, аби позбавити його слави, що він добув її і залучив подвигами своїми рицарськими у всьому світі хрещеному й нехрещеному. На потвердження цих слів подаю до панського відома, що не минуло й двох днів, як тії зловорожі чаклуни перетворили образ і подобу прекрасної Дульсінеї Тобоської на бридку й неоковирну селянку; таким же самим робом могли вони й самі перекинутись Дон Кіхотом. А як і сі докази неспроможні вас переконати, то знайте, що перед вами стоїть не хто інший, як Дон Кіхот власною персоною, готовий щомиті збройно обстоювати свою правоту — кінно чи пішо, чи як буде ваша ласка.

Сеє кажучи, схопився на ноги і сягнув меча, очікуючи рішення Лісового Рицаря; той же відповів йому так само спокійним голосом: