На ту річ одказав Дон Кіхот:
— Так, я рицар, і саме того ордену, який ви назвали; хоть же в душі моїй мають постійний притулок смутки, злигодні та знегоди, із співу вашого я зрозумів, що ваше горе любовної натури, тобто походить від кохання до вродливої невдячності, котру ви у ламентаціях ваших на ім'я назвали. [392]
Отак розмовляли вони удвох, сидячи рядком та ладком на твердій землі, нібито й не мали на рано один одному ран завдавати.
— А ви, пане рицарю,— спитав Лісовий у Дон Кіхота,— певне, теж маєте щастя бути закоханим?
— Маю таке нещастя,— одказав Дон Кіхот.— Хоча, правду кажучи, страждання, спричинені любов'ю до гідного любові предмета, слід таки вважати за велике щастя.
— Щира правда,— притакнув йому Лісовий Рицар,— аби тільки не каламутили нам розуму й чуттів оті погорда та зневага, що, як дознаєш їх раз і вдруге, скидаються радше на помсту.
— Жодного разу не дознав я зневаги од моєї володарки,— сказав Дон Кіхот.
— Авжеж, що не дознав,— обізвався Санчо, поблизу стоячи.— Моя пані така м'якенька, що хоть її у вухо бгай, хоть до рани прикладай.
— Се хто, джура ваш? — спитав Лісовий.
— Джура,— відповів Дон Кіхот.
— Зроду ще не бачив я джури,— зауважив Лісовий,— щоб отак насмілювався говорити, коли пан його говорить. От узять хоч би й мого — здоровий, ростом уже й батька догнав, а як я говорю, то ні в світі губи не розтулить.
— Овва! — вигукнув Санчо.— А я таки говорив і буду говорити, і нема чого боятись усякого... усякого... Та нехай уже, щоб не смерділо, краще не ворушимо.
Джура Лісового Рицаря взяв Санча під руку і сказав:
— Ходімо десь далі та й поговоримо собі досхочу по-наському, по-зброєноському, а панство наше нехай тут про любощі свої розводиться та списи ламає: от побачиш, вони й до білого світу не нагомоняться.
— Чи ходім, то й ходім,— погодився Санчо.— Я розкажу вашеці, хто я такий, то й. побачите, чи багато ще є таких джур говорючих.
По сім слові джури пішли геть, і між ними зав'язалася розмова, настільки весела, наскільки у панів їхніх вона була поважна.
РОЗДІЛ XIII,
що містить у собі продовження пригоди з Лісовим Рицарем, а також розумну і нечувано приємну розмову поміж двома джурами
Отак розділилися рицарі й джури — сії про життя своє між собою говорили, а тії про закохання; але історія оповідає перше про розмову пахолків, а потім уже про панську бесіду. Отож, кажуть, одійшовши осторонь, Лісовий джура сказав Санчові:
— Нелегке життя, добродію мій любий, ведемо і провадимо ми, зброєноші мандрованих лицарів: от уже справді їмо хліб у поті чола, а тим прокльоном покарав Господь прабатьків наших.
— І так іще мона сказати,— докинув Санчо,— що їмо його в дрижаках усього тіла нашого, бо кого ще більше сквар шкварить і холод діймає, як тих бідолашних джур у мандрованого лицарства? І то б іще нічого, коли б таки їли, бо як є їда, то півбіди біда, а то ж буває, що й день мине, і другий, а ми тільки .вітер їмо, а повітрям запиваєм. ;
— Усе б то воно можна знести і винести,— сказав Лісовий джура,— як є надія на винагороду, бо якщо тільки мандрований лицар не вдасться надміру нефортунний, то скоро-нескоро, дивись, і подарує джурі свому губернаторство над якимсь островом чи там яке-небудь лепське грапство.
— Угу,— сказав Санчо.— Я вже говорив панові, що вдовольнюся губернаторством на острові, а він у мене такий щедрий та шляхетний, що й пообіцяв і приобіцяв.
— А я,— похвалився Лісовий,— волію дістати за свою службу місце каноніка, і пан уже напитав десь, та ще яке!
— То певне,— сказав Санчо,— пан у вашеці духовний якийсь лицар, що може вірним своїм джурам таку ласку дарувати, а в мене пан, сказати б, мирський, хоть пригадую собі, що певні люди, розумні, але, на мою думку, недобромисні, радили йому, щоб ішов у архієпископи, та він сам конче хотів у імператорі. Я тоді аж потерпав: не дай Боже, думаю, ще візьме та в церковники пошиється, бо куди вже мені та держать якусь парафію... Признаюсь вашеці, що я хоть і скинувся ніби на людину, а в церковних справах баран бараном.
— Здається мені, що вашець усе-таки помиляється,— сказав Лісовий,— бо, знаєте, оті уряди острівні не завше добрі бувають. Там, дивись, косо-криво, там убого, а там сумно, і навіть при найпишнішому і найлуччішому губернаторстві такі тяжкі випадають клопоти да турботи, що тільки підставляй, небораче, спину. Куди було б краще покинути нам сюю розпрокляту панщину та й вернутися в село, до хати, та заходитись коло якого любішого діла, от собі звіра бити чи рибу ловити, бо хоть який бідний джура, а знайдеться в нього і конячина, і хортів пара, і вудка, є чим на селі забавитись і розважитись.
— Та того добра і мені не бракує,— відповів Санчо,— щоправда, коня нема, зате є ослик, що удвічі вартніший проти пайового румака. Бодай я паски святої не діждав, коли поміняю осла на такого коня, якби навіть іще й два корці вівса в додачу давали. І не думай вашець, що я жартую, коли так мого Сірого хвалю,— він у мене, бач, сірої масті. А хортів добуду, їх у нашому селі хоть греблю гати; до того ж, кажуть, чужим коштом завжди краще полюється.
— От же, їй-Богу і присяй-Богу,— сказав Лісовий,— вирішив я, пане джуро, і постановив покинути к бісу оте Дурне лицарювання і вернутись до себе в село та діток своїх до розуму доводити, а їх у мене трійко, там як перли оріянські.
— А в мене двійко,— мовив Санчо.— Там такі, що хоть самому папі показати не гріх, а найпаче дівка, що я її на грапиню рихтую, як Бог погодить, дарма що мати не хоче.
— А скільки ж років тій панянці, що на грапиню рихтується? — спитав Лісовий джура.
— Та п'ятнадцятка вже, чи, може, рік туди — рік сюди,— відповів Санчо.— А висока, як тополя, та свіженька, як ранок майовий, та дужа, як бендюжник.
— Ну, з такими прикметами,— гукнув Лісовий,— вона не то "а гра— [394] пиню потягне, а й на німфу зеленого гаю. Ах ти ж; сучої дочки дочка! Ото, мабуть, сила, ото козир-дівка! На те одповів Санчо трохи з серцем:
— Ані вона в мене сучка, ані її мати, та і зроду сучками не стануть, поки Бог мене на світі держить. А ви все-таки висловлюйтесь чемніше: вашець ріс нібито між мандрованими лицарями і міг би од них навчитися ґречності, а такі негожі слова пускає.