— Ой, подружечко моя солоденька! — гукнула тоді друга пастушка.— Яке ж то велике щастя нам спіткалось! Бачиш, хто тут перед нами стоїть? Тож знай, що се найхоробріший, найзакоханіший і найгречні-ший лицар, який тільки є на світі, якщо нас не дурить і не оманює історія його діянь — я ту книжку читала. Ладна йти в заклад, що отсей добрий чоловік при ньому такий собі Санчо Панса, його джура, незрівнянний ні з ким жартун і штукар.
— Істинно так,— одказав Санчо,— я справді той джура і штукар, про якого ваша милость говоре, а сей пан — мій хазяїн, отой самий у книжках оповіщений і обісторений Дон Кіхот з Ламанчі.
— Ой! — вигукнула перша дівчина.— Благаймо, товаришко, щоб він тут зостався, наші батьки й брати велико його вподобають... Я теж чула про його доблесть і його людяність, про яку ти оце казала; а ще кажуть, що він найвірніший і найстійкіший закоханець з усіх, що є на світі, а дама його то якась Дульсінея Тобоська, якій у всій Гишпанії належить пальма краси. [601]
— І то слушно,— сказав Дон Кіхот,— бо в тому не має сумніву навіть ваша незрівнянна врода. Не трудіться, сеньйори, затримувати мене, бо виразні приписи покликання мого не дозволяють мені відпочивати ні в якому місці.
Тут до них чотирьох підійшов брат однієї з пастушок, одягнений теж по-пастушому, так само багато й пишно, як дівчата; вони йому оповіли, що той чоловік, з яким вони стояли, то преславний лицар Дон Кіхот з Ламанчі, а другий — його зброєноша Санчо; він про них уже чув, бо теж читав його історію. Бравий пастух запропонував Дон Кіхото-ві свої послуги і вмовив-таки його піти до їхніх наметів. Тим часом загаласувала птахоловна облава, і сила розмаїтих пташок, тікаючи від тої небезпеки, попали в розставлені сітки, обманені їхнім зеленим кольором. Скоро в тому місці зібралось чоловіка з тридцять людей, перебраних по-чудернацькому в пастухів та пастушок: усім зразу ж розказали про Дон Кіхота і джуру його, і всі були втішені непомалу, бо знали їх із книжної повісті. Всі гуртом подались до наметів, де вже стояли чисто застелені столи, гойно заставлені преріжними потравами. Дон Кіхота посадили на почесному місці, мовби на покуті; всі дивились на нього і з нього дивувались. Як учта скінчилась, Дон Кіхот підвів голос і почав промовляти з великою гідністю:
— З найтяжчих гріхів, що вчиняють люди, дехто на перше місце ставить гординю; я ж гадаю, що найбільший гріх — невдячність, і не дурно кажуть, що пекло переповнене невдячниками. Сього гріха я сахався по змозі все своє життя, відколи себе зазнаю. Як не можу відплатити за зроблене мені добре діло рівним добром, плачу натомість доброю хіттю, а коли сього не досить, я тую благодію оголошую прилюдно: той, хто так чинить, відплатив би й ділом, якби тільки приміг. Здебільшого ті, що благодіяння приймають, стоять нижче за тих, що їх уділяють; понад усіма ж стоїть Бог, найщедріший давець, і жодні людські дари не можуть дорівняти Божим — віддаль тут безконечна, та сю нездоль-ність і сю неспромогу до певної міри можна надолужити вдячністю. Так і тут: я вельми вдячний за ласку, що ви мені вчинили, але, не можучи віддячитись тією самою мірою, обмежусь тим незначним, що маю, що притаманно моє: стану посеред сарагоського битого шляху, стоятиму два дні без перерви і буду обстоювати, що немає в світі вродливіших і люб'язніших панянок, як оці перебрані тут за пастушок, крім одної тільки незрівнянної Дульсінеї Тобоської, єдиної володарки моїх дум — не у гнів кажучи присутнім тут послухачам і послухачкам.
Тут Санчо, який увесь час пильно прислухався до панової мови, не витримав і загукав:
— Чи то можлива річ, щоб на світі знайшовся чоловік, який насмілився б назвати мого пана божевільним? От ви скажіть мені, панове вівчарство: де, в якому селі є священик, хоч би який мудрий га вчений, щоб зміг говорити отак, як оце мій пан, де той мандрований лицар, хоч би який славний та хоробрий, щоб кинув такий виклик, як оце мій пан?
Дон Кіхот аж побагровів з досади і сказав Санчові:
— Чи то можлива річ, Санчо, щоб на світі знайшовся чоловік, який би не сказав, що ти — заплішений дурень, дурником підшитий і ще [602]
й якимсь там хитриком та шкодником підбитий? Чого ти лізеш не в своє діло, чого допевняєшся, чи я розумний, чи намаханий? Мовчи, ні слова, іди ото сідлай Росинанта, якщо розсідланий, зараз їдемо робити те, що я сказав; моя справа справедлива, а хто важиться піти навсупірт, вважай, уже переможені.
Устав зі свого місця сердито і порвисто; всі присутні не знали вже, що про нього й думати — чи то чоловік при розумі, чи шаленець. Почали його вмовляти, щоб одстав од свого заміру, бо вони вже, мовляв, переконані в його добрій волі і вдячності і не потребують дальших доказів його доблесті: вистачить і тих, що описані в історії його діянь. Та Дон Кіхот на теє не вважав, сів на Росинанта і, нахопивши щита та взявши в руку списа, попрямував на битий шлях, що проходив неподалік зеленого лугу. За ним подався й Санчо на Сірому, а слідом і вся пастуша ватага — подивитись, чим-то скінчиться той зухвалий і небувалий виклик.
Отож, кажу, став Дон Кіхот посеред шляху і потряс повітря такими словами:
— Гей ви, перехожі й переїжджі рицарі й зброєноші, піші й комонні, всі, що йдете чи їдете сим шляхом або ітимете чи їхатимете два наступні дні! Знайте: тут стоїть мандрований рицар Дон Кіхот з Ламанчі і стверджує, що німфи, які живуть у сих лугах та гаях, переважають своєю вродою і ґречністю всіх красунь світу, окрім володарки душі моєї Дульсінеї Тобоської. Хто ж наважиться стверджувати протилежне — виходь, я жду!
Повторив ці слова ще двічі, та охочих щось не озивалось. Але фортуна, що верховодить нами по своїй уподобі, так розпорядилась, що невдовзі по тому на шляху показалась купа вершників (декотрі з них мали в руках списи), що перла облавою вперед. Ті, що йшли за Дон Кіхо-том, навіть не роздивившись гаразд, що воно таке, уступились далі від шляху, щоб не напитати собі часом якої напасті. Один тільки Дон Кіхот стояв безстрашно на місці, а Санчо Панса тулився за крижами у Росинанта. Купа списників наблизилась, передній загукав на Дон Кіхота: