— І там будуть вельми раді, містере Піп,— відказав він,— прийняти вас, як суто приватну особу.
Усю цю розмову ми провадили мало не пошепки, добре знаючи, який гострий слух у мого опікуна. А що зараз він показався у дверях кабінету, витираючи рушником руки, Веммік накинув плаща й приготувався погасити свічки. Ми всі разом вийшли на вулицю, але за порогом Веммік звернув в один бік, а ми з містером Джеггерсом у другий.
Цього вечора у мене не раз прокидався жаль, чому містер Джеггерс не має у своєму домі на Джеррард-стріт Старого, чи Громовика, чи хоч кого-небудь або чого-небудь,— може, тоді він не був би вічно таким насупленим. Дуже ж невтішно було думати у свій двадцять перший день народження, що мало чого й варте повноліття в цьому сповненому недовіри й підозри світі, який він витворював довкола себе. Він у сто разів був досвідченіший і кмітливіший за Вемміка, і все-таки я в сто разів більше волів би обідати з Вемміком, аніж з ним. І не лише на мене містер Джеггере впливай так гнітюче, бо коли він пішов від нас, Герберт, втупивши очі у вогонь, сказав, що, певно, у нього, Герберта, на сумлінні якийсь тяжкий, тільки зовсім забутий злочин,— бо чого б ще йому почуватися так пригнічено й винувато?
Розділ 37
Гадаючи, що неділя — найкращий день для ознайомлення з волвортськими поглядами містера Вемміка, я найближчої ж неділі вирушив на прощу до Замку. Опинившись перед його зубчастими укріпленнями, я побачив, що вгорі має прапор і місток піднято; проте, не перестрашений гордим виглядом фортеці, я теленькнув дзвінком біля хвіртки, і мене якнаймирнішим чином впустив Старий.
— Мій син, сер,— сказав він після того, як закріпив опущений місток,— так і думав, що ви можете навідатись, тож велів передати вам, що скоро вернеться з прогулянки. У мого сина так заведено — регулярно прогулюватись. Мій син, він любить, щоб в усьому був лад.
Я закивав йому незгірше, мабуть, і від самого Вемміка, і ми, ввійшовши в дім, посідали перед каміном.
— Ви, сер,— сказав щебетливим голосом дідок, гріючи руки біля вогню,— гадаю, познайомилися з моїм сином у нього в конторі? — Я кивнув.— Ха! Я чував, сер, що мій син надзвичайно вмілий у своєму ділі? — Я кивнув енергійніш.— Атож, так мені й казали. Він же служить по адвокатській лінії? — Я кивнув ще енергійніш.— Оце ж і найдивніше в моєму синові,— сказав дідок,— бо навчався він зовсім не адвокатського ремесла, а бондарського.
Мене цікавило, чи дійшов до старого добродія відгомін слави містера Джеггерса, і я прокричав йому це ім'я. Він украй ошелешив мене, коли на мої слова щиро засміявся й вельми грайливо відповів:
— Звісно, що ні, ви вгадали!
Я так і до сьогоднішнього дня не знаю, що він мав на увазі, що за жарт, на його думку, я утнув.
Оскільки я не міг без кінця кивати, не пробуючи якось інакше розворушити дідка, я голосно запитав його, чи він і сам не мав відношення до бондарського ремесла. Я кілька разів повторив те саме і потицяв йому в груди,— мовляв, це ж про нього я питаю,— поки він нарешті зрозумів, що мене цікавить.
— Ні,— сказав старий добродій,— я комірником працював, комірником. Спершу там-о,— він показав у напрямку димаря, хоча мав на думці, здається, Ліверпуль,— а опісля тут, у лондонському Сіті. Тільки оця неміч до мене ув'язалася,— бо ж я недочуваю, сер…
При цих словах я зобразив якомога більший подив.
— Таки недочуваю. Так ото як ця неміч до мене ув'язалася, мій син пішов по адвокатській лінії і став опікуватися мною і помалу-малу доробився цієї пристойної гарненької садиби. А щодо тих ваших слів, сер,— вів далі дідок, ізнов щиро засміявшись,— то я й кажу — звісно, що ні, ви вгадали!
Я скромно визнав, що навіть найдотепніша моя вигадка навряд чи втішила б його так, як цей уявний жарт, і в цю ж мить здригнувся, почувши, як щось клацнуло на стіні обік димаря і наче порушувана якоюсь невидимою силою відкинулась дерев'яна дощечка з написом "Джон". Дідок, простеживши за моїм поглядом, вигукнув урадувано: "Син прийшов!", і ми вдвох поспішили до опускного містка.
Варто було добрих грошей, щоб побачити привітальний помах Вемміка з другого берега рівчака, коли він простісінько міг би й звідти потиснути мені руку! Старий же тим часом так ревно заходився опускати місток, що я й не пробував допомогти йому, а просто почекав, поки Веммік перейде на цей бік і познайомить мене з міс Скіффінс,— бо він прийшов не сам, а з леді.
Міс Скіффінс мала дерев'яне обличчя і, як і її супутник, числилася за поштовою парафією. На два-три роки молодша, ніж Веммік, вона, судячи з усього, була власницею деякого рухомого майна. Виріз плаття міс Скіффінс, як спереду, так і ззаду, робив верхню половину її фігури дуже схожою на повітряного змія, а колір його, як на мене, був надміру жовтогарячий, так само як колір її рукавичок був надміру вбивчо-зелений. А проте в цілому вона здавалася компанійською і виявляла велику повагу до Старого. Не багато й часу минуло, як мені стало ясно, що вона частий відвідувач Замку, бо коли ми ввійшли і я поздоровив Вемміка з таким хитромудрим пристроєм, що дає йому змогу заздалегідь попереджувати Старого про свій прихід, він попросив мене звернути увагу на стіну по другий бік димаря, а сам вийшов. Невдовзі знову щось клацнуло, і відкинулись другі маленькі дверцятка з написом "Міс Скіффінс", потім "Міс Скіффінс" зачинилася, а відкинувся "Джон", потім відкинулись разом "Міс Скіффінс" і "Джон", і нарешті вони разом зачинилися. Коли Веммік повернувся, я висловив велике захоплення цим його вигадливим винаходом, на що він сказав:
— Знаєте, це й приємно, і корисно для Старого. І ще одне я вам скажу, сер,— з усіх, хто сюди заходить, таємницю цієї механіки знають лише Старий, міс Скіффінс і я.
— І містер Веммік сам усе це придумав,— додала міс Скіффінс,— і зробив своїми власними руками.
Поки міс Скіффінс скидала капелюшок (у зелених рукавичках вона залишалася весь вечір, виразно цим підкреслюючи, що в домі гості), Веммік запропонував, щоб я пройшовся по садибі й подивився, який вигляд має острівець узимку. Вирішивши, що це він надає мені змогу поцікавитись його волвортськими поглядами, я зразу ж, як тільки ми вийшли з Замку, і скористався нагодою.