— Так бояться його? — спитав я.
— Бояться,— відповів Веммік.— Ви б теж забоялися! Але він усе-таки й хитрун, дарма що виставляється. Срібла не тримає, сер. Все до останньої ложки — з простого металу.
— Тож вони б не дуже й поживилися,— зауважив я,— навіть якби…
— Е, зате б він дуже поживився,— не дав мені докінчити Веммік,— і вони це знають. Він би не один десяток їх на шибеницю спровадив. І загріб би все, що лише можна загребти. Годі й сказати, чого він не зміг би загребти, заповзявшись.
Я задумався про велич мого опікуна, коли Веммік знову заговорив:
— А щодо відсутності срібла, то це, знаєте, діло непроглядне. У річки дно непроглядне, а у нього душа. Ось візьміть ланцюжок від його годинника. Щиро золотий.
— І дуже масивний,— докинув я.
— Масивний? — перепитав Веммік,— А так. І годинник його має золоту репетицію, коштує він сто фунтів і ні пенса менше. Містере Піп, у Лондоні сімсот злодіїв знають усе про його годинник, і серед них не знайдеться ні чоловіка, ні жінки, ні дитини, хто не опізнав би найменшого кільця на цьому ланцюжку і не відскочив би від нього, як від вогню, якби доторкнувся.
Ведучи отаку розмову, а далі перейшовши на загальні теми, ми з Вемміком коротали дорогу й час, аж поки він повідомив мене, що ось уже й Волворт.
То було нагромадження провулків, ровів і невеликих садків, загалом околиця, здавалося, тиха й глуха. Веммі-ків дім виявився невеликим котеджиком у садочку, верх його з фасаду було випиляно й пофарбовано на кшталт артилерійської батареї.
— Моєї власної роботи,— сказав Веммік.— Гарненький, хіба ні?
Я ревно похвалив його виріб. Це був найменший з усіх будиночків, що я будь-коли бачив, з дуже своєрідними готичними віконцями (здебільшого глухими) й готичними ж дверима, такими вузенькими, що в них насилу можна було протиснутись.
— А оце справжній флагшток,— показав Веммік,— і в неділю я вивішую там справжнього прапора. А гляньте осюди. Переходжу цей місток, піднімаю його вгору, отак,— і все, сполучення перекрито.
Місток був просто кладкою з дошки, перекинутої через рівчак у чотири фути завширшки й два завглибшки. Але приємно було дивитись, з якою гордістю Веммік підняв його й закріпив, усміхаючись при цьому не тільки ротом, а й душею.
— О дев'ятій годині кожного вечора за Грінвічем,— сказав Веммік,— гармата дає постріл. Онде вона, бачте! Коли ви почуєте, як вона стріляє, подумаєте, мабуть, що то чистий Громовик.
Згаданим громобійним пристроєм було увінчано зверху окремий ґратчастий бастіончик. Від негоди його захищало вигадливе, подібне до брезентової парасолі, покриття.
— А ззаду,— мовив Веммік,— не на очах, щоб не порушувати загального враження від укріплень — бо я дотримуюсь погляду, що як маєш певну ідею, доводь її послідовно до кінця… не знаю, яка ваша думка в цьому питанні…
Я сказав, що моя думка така сама.
— …Отже, ззаду там я тримаю свиню, а також трохи птиці й кролів. І, крім того, я спорудив невеличкий парничок, де вирощую огірки. А ще ви за вечерею покуштуєте салати з мого городця. Тож-бо, сер,— мовив далі Веммік, знов усміхнувшись і тут-таки споважніло похитавши головою,— якби, скажімо, хтось обложив цю скромну оселю, тут у розумінні харчів можна було б хтозна-як довго протриматись.
Потім він провів мене до альтанки, кроків зо двадцять, якби йти навпростець, хоч ми добирались туди такою звивистою алейкою, що дорога забрала чимало часу; у цьому затишку на нас уже чекали склянки, а пунш остуджувався в декоративному озеречку поряд з альтанкою. Це плесо (з острівцем посередині, схожим на салату для вечері) мало округлу форму і оздоблювалося фонтанчиком: досить було привести в рух невеличкий млинок і вийняти затикачку з труби, як угору прискав такий потужний струмінь, що у вас уся долоня мокріла.
— Я сам собі й механік, і тесля, і водогінник, і садівник, і майстер на всі руки,— сказав Веммік у відповідь на мої компліменти.— І це, знаєте, дуже добре. Змиваєш із себе ньюгейтське павутиння, та й Старому моєму цікаво. Давайте-но я зараз вас і відрекомендую йому, га? Ви не заперечуєте?
Я сказав, що охоче познайомлюся з його батьком, і ми рушили до самого Замку. Там біля каміна сидів Старенький дідусь у фланелевій куртці: чистенький, бадьоренький, спокійний, доглянутий, але зовсім глухий.
— Ну, як ся маєш, Старий? — привітав батька Веммік, щиро тиснучи йому руку.
— Гаразд, Джоне, гаразд,— відповів дідок.
— Слухай-но, Старий, ось це містер Піп,— сказав Веммік,— шкода тільки, що ти не розчуєш його імені. Кивніть йому, містере Піп, він це любить. Кивайте йому частіше, будь ласка, якомога частіше.
— Тут у мого сина так гарно, сер,— прокричав дідок, поки я енергійно кивав йому головою.— І так опоряджено все чудесно, сер. Коли мого сина не стане, держава повинна придбати цю ділянку й ці прекрасні споруди, щоб ними могли милуватись усі люди.
— А ти, Старий, пишаєшся цим, як павич! — зауважив Веммік, дивлячись на батька, і його суворе обличчя й зовсім пом'якшало.— Ось я кивну тобі,— і ревно шарпнув головою.— Ось тобі знову,— він ще ревніше повторив той самий порух.— Тобі ж це подобається, правда? Якщо ви не втомилися, містере Піп — хоч я знаю, з незвички воно стомливо,— кивніть йому ще разок. Ви й не уявляєте, як це йому приємно.
Я кивнув ще кілька разів, чим невимовно врадував дідка. Він став збиратися годувати курей, а ми вернулись до альтанки й віддали належне пуншеві. Саме тут Веммік, попахкуючи люлькою, розповів мені, що витратив чимало років, поки довів свою садибу до нинішньої досконалості.
— І вона — ваша повна власність, містере Веммік?
— О так,— відповів він.— Усе це я придбав потрошку, одне за одним. Зробився вільним землевласником, їй-бо!
— І справді? А містер Джеггерс, мабуть, у захопленні від вашого дому?
— Він його ні разу й не бачив,— відповів Веммік.— І не чув про нього. Він ніколи не бачив Старого. І не чув про нього. Ні, контора — це одна річ, а приватне життя — зовсім інша. Коли я йду в контору, то зовсім забуваю про Замок, а коли вертаюся до Замку, зовсім забуваю про контору. Якщо це вас не дуже обтяжить, зробіть і ви так само — я буду вам вельми вдячний. Я б не хотів, щоб там заговорили про мою домівку.