— О так, сер! Геть до мідяка.
— Дуже добре. В такому разі ви зробили все, що мали зробити. Ще слово від вас… одне-єдине слово…— і Веммік поверне вам гроші.
Почувши таку страшну погрозу, обидві жінки зразу ж відійшли. Тепер лишався тільки той збудливий єврейчик, що вже встиг декілька разів схопити містера Джеггерса за полу сурдута й піднести її до уст.
— Хто це такий? — нищівно холодним тоном озвався містер Джеггерс— Чого цьому чоловікові треба?
— Мій дорогий міссере Джеггерс! Я рідний брат Абраама Лазаруса.
— А хто це? — спитав містер Джеггерс.— Пустіть мою полу.
Прохач ще раз поцілував крайчик одежі містера Джег-герса, тоді відпустив її й відповів:
— Абраам Лазарус, підозра у крадіжці столового срібла.
— Ви спізнилися,— зауважив містер Джеггерс.— Я відстоюю інтереси потерпілого.
— Боженьку мій, міссере Джеггерс! — скрикнув, полотніючи, мій збудливий знайомець.— І не кажіть, що ви проти Абраама Лазаруса!
— Але це так,— відповів містер Джеггерс.— І тут нема про що балакати. Дайте пройти!
— Міссере Джеггерс! Півхвилиночки. Ось щойно зараз, тільки-но, мій родич пішов до міссера Вемміка запропонувати будь-які умови. Міссере Джеггерс! Чверть хвилиночки! Коли б ваша згода, щоб ми перекупили вас від супротивної сторони… за будь-яку ціну, ми на всякі гроші згодні!.. Міссере Джеггерс!.. Міссере!..
Мій опікун байдужісінько відмахнувся від прохальника і залишив його витанцьовувати на тротуарі, мов на розжареному вугіллі. Далі вже без усяких перешкод ми дійшли до контори, де застали клерка й того чоловіка у вельветі та хутряній шапці.
— Тут прийшов Майк,— доповів клерк, підводячись зі своєї табуретки й підходячи ближче до патрона.
— Ага,— зауважив містер Джеггерс, переводячи погляд на відвідувача, що смикав себе за чубчик на лобі, немов той бичок з дитячої пісеньки за мотузку дзвоника.— Вашого приятеля черга сьогодні. То як?
— Та що ж, міст'ре Джеггерс,— відказав Майк глухим голосом, наче терпів від хронічної нежиті,— я добре поморочився, поки знайшов, сер, такого, що більш-менш підходить.
— Що він може посвідчити під присягою?
— Та що, міст'ре Джеггерс,— сказав Майк, витираючи носа цим разом уже хутряною шапкою,— взагалі-то будь-що.
Містер Джеггерс раптом розлютився.
— Я ж перестерігав вас,— сказав він, тицяючи пальцем у настраханого клієнта,— що як надумаєте тут говорити в такий спосіб, вам це добром не минеться! Негіднику ви чортів, як ви посміли говорити таке мені?
Клієнт не тільки злякався, але й розгубився, так ніби не усвідомлював, що він такого накоїв.
— Йолоп! — тихо сказав клерк, штурхаючи його під бік.— Бевзень! Хто ж такі речі говорить уголос?
— Востаннє питаю вас, телепню ви один,— суворо промовив мій опікун,— що цей ваш чоловік може посвідчити під присягою?
Майк препильно подивився на мого опікуна, мовби силкуючись вичитати щось у нього з обличчя, і поволі відповів:
— Або що той взагалі на таке не здатен, або що він цілу ту ніч був разом з ним і ні на хвильку не відходив.
— Тож надалі вважайте. Яке ремесло у цього чоловіка?
Майк подивився на свою шапку, тоді на підлогу, тоді на стелю, тоді на клерка, тоді ще й на мене і нарешті почав непевним тоном:
— Ми вбрали його, як…— Але мій опікун гримнув на нього:
— Що? До вас не доходить, я бачу?
(— Йолоп! — удруге докинув клерк і ще раз штурхнув його під бік.)
Трохи помулявшись, Майк прояснів і почав знову:
— Він вбраний, як порядний пиріжник. А чи й кондитер.
— Він десь близько? — спитав мій опікун.
— Я залишив його на сходинках за рогом,— відповів Майк.
— Ану-но проведіть його повз вікно, я гляну, який у нього вигляд.
Вікно малося на увазі те, що з контори. Ми всі втрьох підійшли до цього вікна в дротяній сітці й невдовзі побачили, як за ним невимушено пройшовся собі клієнт, а поруч ступав звірячої статури цибань, що мав на плечах куцу білу полотняну куртку й на голові паперовий ковпак. Цей липовий представник кондитерського фаху був виразно п'януватий, а під оком у нього красувався задавнений уже синець, підмащений фарбою.
— Скажіть йому, щоб негайно забрав звідси свого свідка,— вкрай бридливо звернувся мій опікун до клерка,— і спитайте, що він думав, приводячи сюди такого суб'єкта.
Після цього опікун повів мене до кабінету, де заходився навстоячки перекушувати сандвічем, запиваючи його хересом з фляжки (ївши, він, здавалося, навіть на сандвіча наганяв страху), і принагідно повідомив, яких заходів він вжив щодо мене. До понеділка я пробуду в Барнардовім заїзді, куди вже одвезли для мене ліжко, у містера Покета-молодшого, а в понеділок поїду з ним до його батька подивитись, чи мені там сподобається. Крім того, я дізнався, скільки можу витрачати на себе грошей — виявилося, що досить багато,— а також одержав від опікуна сховані в котрійсь шухляді його столу картки з адресами різних майстрових, які можуть знадобитись мені для пошиття одягу та всяких інших потреб.
— Ви переконаєтесь, що кредит вам буде відкрито цілком достатній,— сказав мій опікун, хапливо підкріплюючись із фляжки хересу, яка віддавала, мов ціла бочка вина,— а я в такий спосіб зможу тримати вас під контролем, щоб осмикнути, коли ви залізете в борги. Звичайно, так чи інак, але ви їх наробите, хоч я вже тут не винен.
Поміркувавши над цією підбадьорливою заувагою міс-тєра Джеггерса, я спитав його, чи не послати мені по карету. Він відповів, що потреби такої немає, бо йти зовсім недалеко, і, якщо я не заперечую, Веммік проведе мене туди.
Таким чином я довідався, що Веммік — це клерк із сусідньої кімнати. Зверху покликали іншого клерка йому на підміну, і я, потиснувши руку опікунові, вийшов удвох з Вемміком. Надворі вже зібрався новий гурт клієнтів, але Веммік швидко дав їм раду, холодно й рішуче сказавши: "Даремно чекаєте, він більше нікого не прийме", після чого вже ніхто нам не набридав, і ми вільно рушили далі.
Розділ 21
Придивляючись до Вемміка при світлі дня, я побачив, що він сухорлявий, невисокий, а риси його прямокутного дерев'яного обличчя справляли таке враження, неначе хтось недбало видовбав їх тупим долотом. Були на цьому обличчі заглибини, які зійшли б за ямочки, коли б матеріал був м'якший, а знаряддя гостріше, але в даному разі вони становили просто щербини. Три-чотири їх видніло у нього на носі, тільки долото не довело до кінця цих оздоблювальних робіт, облишивши свої зусилля на половині. Приношеність його комірців свідчила, що він був нежонатий; крім того, він явно зазнав багатьох важких втрат: на ньому було не менш як чотири жалобні персні та ще брошка з дівою і плакучою вербою біля нагробка з урною. Я також помітив, що на ланцюжку від годинника у нього висіло кілька перснів та брелоків,— так наче його всього обтяжували згадки про друзів, які відійшли у вічність. Він мав маленькі проникливі очі, чорні й блискучі, і тонкий широкий рот у ряботинні. Володів він усім цим добром, на мою думку, років сорок — п'ятдесят.