Домбі і син

Сторінка 31 з 151

Чарлз Діккенс

Ішли ми пішки, і перед вела моя сестра, маючи на голові здоровенний касторовий капор, а в руках солом'яний кошик, подібний до того, в якому носять велику королівську печатку Англії, а також — дарма, що стояла погожа днина,— дерев'яні ступаки, запасну шаль і парасольку. Мені не ясно, для чого вона прихопила з собою всі ці причандалля — на знак покути чи, може, хизування,— але скорше, аби похвалитися своїм майном, як ото і Клеопатра4 чи котрась інша розшаленіла можновладниця могла б винести на оглядини своє багатство під час карнавалу або якої процесії.

Коли ми добулися до Памблечукової оселі, моя сестра прожогом вскочила туди й покинула нас посеред вулиці. Було вже близько полудня, і ми з Джо поспішили до дому міс Гевішем. Хвіртку, як звичайно, відімкнула Естелла, і Джо ту ж мить скинув капелюха, взяв його за криси й став зважувати в руках, так ніби мав серйозні підстави побоюватись, що капелюх не дотягує у вазі на одну восьму унції.

Естелла, не звернувши на нас ніякої уваги, рушила вперед у добре відомому мені напрямку. Я йшов за нею, а Джо за мною. Коли я оглянувся на Джо у довгому коридорі, він усе ще якнайретельніш зважував капелюха в руках, ступаючи широкими кроками, але навшпиньках.

Естелла сказала нам обом увійти, отож я взяв Джо за вилогу і запровадив на очі міс Гевішем. Вона сиділа за туалетним столиком і зразу ж обернулася до нас.

— О! — промовила вона до Джо.— То це ви чоловік сестри цього хлопця?

Я ледве міг собі й уявити, що мій любий Джо може стати таким не схожим на самого себе, а більше схожим на якогось дивовижного птаха, коли він так оніміло застиг з розтріпаним жмутком волосся на маківці і з розтуленим ротом, немов дожидав хробака.

— То це ви чоловік сестри цього хлопця? — повторила своє запитання міс Гевішем.

Як це не прикро, але протягом усієї розмови Джо вперто звертався саме до мене, а не до міс Гевішем.

— Бачиш, Піпе, воно така справа,— почав нарешті Джо вельми розважливим, щиро довірливим і водночас глибоко чемним тоном,— що я таки взяв та й оженився з твоєю сестрою, а до того був, як то мовиться, парубком.

— Ага,— зауважила міс Гевішем.— І ви виховали цього хлопця з тим, щоб узяти його собі за підмайстра? Так я розумію, містере Гарджері?

— Ти ж знаєш, Піпе,— відказав Джо,— що ми з тобою завше були друзями і не раз балакали, як воно тоді чудовно буде. Але я нічого, Піпе,— коли маєш хоч найменшу нехіть до цієї роботи — ну, що, мовляв, бруд, і сажа, і всяке таке,— то ніхто тебе й не силуватиме.

— А чи хлопець,— запитала міс Гевішем,— коли-небудь висловлював свою нехіть? Чи подобається йому це ремесло?

— Ти і сам, Піпе, гаразд знаєш,— мовив Джо ще розважливішим, довірливішим і чемнішим тоном,— що завше про це мріяв, скільки жив.— (Ще й не прозвучали подальші слова, а я вже вгадав з вигляду Джо, що він зараз приточить сюди риму зі своєї епітафії.) — І ні про яку нехіть ти не говорив — ти завше про це мріяв, скільки жив.

Даремно пробував я переконати його, що він повинен звертатися до міс Гевішем. Що дужче силкувавсь я показати йому це жестами й мімікою, то довірливіш, розважливіш і чемніш промовляв він таки до мене.

— А договір ви принесли? — запитала міс Гевішем.

— Ну, Піпе, знаєш,— відказав Джо, немовби вважав трохи несерйозним це запитання,— ти ж бачив, як я поклав його в капелюха, то він там і лежить — хіба ти не знаєш? — З цими словами він дістав і простяг його — знов-таки не міс Гевішем, а мені. Я аж знітився з сорому за свого любого Джо — з сорому, де правду діти,— коли побачив, як Естелла, стоячи за кріслом міс Гевішем, зухвало сміється очима. Я взяв документ з його рук і передав міс Гевішем.

— То ви не розраховуєте,— сказала міс Гевішем, проглянувши папір,— ні на яку винагороду за навчання хлопця?

— Джо! — докірливо кинув я, оскільки він затято мовчав.— Чого ти не відповіси…

— Піпе,— зупинив мене Джо, аж ніби образившись,— таж воно така справа між нами, що на це й відповідати нічого, бо ж ти знаєш, що відповідь лиш одна: ні. Ти знаєш, що ні, Піпе, то нащо мені й повторювати?

Міс Гевішем глянула так, немов розуміла Джо краще, аніж можна було б гадати з його недорікуватості, і взяла зі столика перед собою якусь торбинку.

— Піп заслужив на винагороду,— сказала вона.— Ось тут вона і є. У цій торбинці двадцать п'ять гіней. Віддай їх своєму господареві, Піпе.

Наче зовсім відбившися глузду під впливом цієї дивної постаті в цій дивній кімнаті, Джо навіть і тепер уперто звертався тільки до мене.

— Це дуже з твого боку щедро, Піпе,— сказав Джо,— щоб отакі великі гроші, хоч я ніколи й не сподівавсь на таке, анітрохи. А тепер, друзяко,— мене аж кинуло в жар, тоді в холод від цього слова, мовби це він так панібратськи звернувся до міс Гевішем,— а тепер, друзяко, за роботу! І ти, і я — виконаймо свій обов'язок один перед одним і перед тими, що твій щедрий дарунок… е-е… передали… щоб він… задля спокою душі… які й не думали, не гадали…— тут Джо явно й сам відчув, що заплутався, але врешті якось-таки виборсався, врочисто заявивши: — І в думках такого не мав! — Ці слова видались йому такими слушними й переконливими, що він навіть повторив їх.

— На все добре, Піпе,— сказала міс Гевішем.— Випусти їх, Естелло.

— А мені ще приходити, міс Гевішем? — поспитав я.

— Ні. Тепер твій господар — Гарджері. На одне слівце, Гарджері!

Я вже був на порозі, коли міс Гевішем покликала Джо назад, і почув, як вона чітко й недвозначно заявила йому:

— Хлопець поводив себе тут добре, і це його нагорода. Гадаю, що ви, як чесна людина, більш ні на що не розраховуєте.

Як Джо спромігся вийти з кімнати, я так і не збагнув,— знаю тільки, що, опинившись на площадинці сходів, він уперто поривався вгору і не слухав ніяких пояснень, аж кінець кінцем мені довелося взяти його за руку й звести вниз. За хвилину ми вже були по той бік хвіртки, вона замкнулася за нами, і Естелли теж не стало.

Коли ми залишилися вдвох серед ясного дня, Джо прихилився до огорожі й сказав мені: "Дивовижа!" Він довго стояв так і раз у раз повторював це своє "Дивовижа!", Що я вже став сумніватись, чи взагалі він коли-небудь прийде до тями. Нарешті він висловився дещо докладніш: "Ну й дивовижа, Піпе!", після чого потроху до нього повернулася здатність розмовляти й переставляти ноги.