Я сказав, що дістану йому напилка, і їсти дістану, скільки зможу, і прийду до нього на батарею рано-раненько.
— Кажи: "Хай мене господь поб'є, якщо я цього не зроблю!" — звелів незнайомець.
Я сказав, і він зняв мене з високого надгробка.
— А тепер,— мовив він,— пам'ятай, що ти обіцявся, пам'ятай про цього молодика, і гайда додому.
— До-доброї ночі, дядечку,— затинаючись, попрощався я.
— Добра мені ніч! — незнайомець розглянувся на холодну мокру низовину довкола.— Хіба що для жаби. Чи вугра.
Здригаючись усім тілом, він обхопив себе обіруч за плечі — стиснув так, немов боявся, що розвалиться,— і закульгав до невисокої церковної огорожі. Коли я дивився на нього, як він продирається крізь зарості кропиви та ожини, що росли круг зелених пагорків, моїм дитячим очам здавалося, наче то він ухиляється від мерців, які тихцем простягають руки з могил, силкуючись ухопити його й затягти під землю.
Він підійшов до невисокої огорожі, натужно переліз через неї,— видно було, що ноги у нього затерпли й одубіли,— а тоді оглянувся на мене. Побачивши це, я обернувся в бік дому й кинувся щодуху бігти. Але невдовзі я таки ще раз зиркнув назад через плече — він ішов до річки, все так само тримаючи себе обіруч і ступаючи збитими ногами поміж камінюччя, накиданого там і сям на болоті, аби легше було проходити під час великих дощів чи припливу.
Я зупинивсь і подивився йому вслід: довгою чорною горизонтальною смугою простягалися болота, такою самою смугою виглядала й річка, тільки трохи вужчою і світлішою, та й небо було посмуговане — криваво-червоні смуги слалися впереміж із густо-чорними. Понад берегом річки я ледь-ледь розрізняв дві єдині в навколишньому краєвиді вертикальні споруди: маяк, що допомагав суднам триматися курсу,— бридотний з вигляду, як підійти ближче, він був наче діжка, настромлена на жердину,— та шибеницю з рештками кайданів, де колись було повішено пірата. Незнайомець кульгав у напрямку шибениці, так, мовби то пірат ожив і повертався, щоб знов на ній почепитись. Я аж здригнувся, коли це подумав; помітивши, що корови попідносили голови й дивляться в його бік, я запитав себе: а може, й у них те саме на думці? Я розглянувся довкруг, шукаючи очима того страшного молодика, та ніде не побачив його ані сліду. Але мене знов пройняв страх, і я побіг додому, більш ніде вже не зупиняючись.
Розділ 2
Моя сестра, місіс Джо Гарджері, була на двадцять з гаком років старша за мене і зажила великої поваги як у своїх очах, так і в очах ближніх тим, що виховала мене "власною рукою". Оскільки я тоді не розумів значення цього виразу, але добре знав, що рука у неї міцна й важка і що вона залюбки прикладала її не тільки до мене, а й до свого чоловіка, я дійшов висновку, що ми обидва, Джо Гарджері і я, були виховані сестриною рукою.
Моя сестра була не яка вродлива, і у мене склалося враження, що вона й оженила на собі Джо Гарджері власною рукою. Джо був світловолосий, лляні кучері обрамляли його рівне обличчя, а очі мав такі ясно-голубі, аж здавалося, що це вони від білків запозичили трохи своєї ясності. Лагідний, добродушний, стриманий, урівноважений, безпретензійний — цей любий Джо був Геркулесом і в силі своїй, і у слабкості.
Моя ж сестра, місіс Джо, мала чорне волосся й чорні очі, а шкіру до того червону, що я часом запитував себе, чи не вмивається вона терткою замість мила. Висока й кістлява, вона майже ніколи не скидала грубого фартуха з поворозками за плечима і квадратним панцирним нагрудником, утиканим шпильками та голками. Вона ставила собі в неабияку заслугу, що постійно носила фартуха, і раз у раз дорікала цим Джо. Хоча, як на мене, він їй взагалі не був потрібен, в усякому разі вона могла б скинути його першої-ліпшої хвилини.
Кузня Джо прилягала до нашого будиночка, дерев'яного, як і багато інших осель у цих краях,— власне, більшість їх були тоді дерев'яні. Коли я прибіг додому з цвинтаря, кузня стояла замкнена, а Джо сидів сам у кухні. Ми з Джо, обидва бувши потерпілі, відчували обопільну симпатію, тож тільки-но я підніс клямку на дверях, заглянув у шпарину й побачив його навпроти дверей у кутку, де коминок, він і мовив мені тихенько:
— Місіс Джо, Піпе, вже разів з дванадцять виходила тебе шукати. А оце знов пішла — якраз і буде чортова дюжина.
— Справді?
— Еге ж, Піпе,— сказав Джо.— Вона ще й Лоскотуна з собою прихопила.
Почувши цю прикру новину, я похнюплено втупився у вогонь і став крутити останнього ґудзика, що лишився в мене на жилетці. Лоскотун — це був такий кийок з гладеньким кінцем, виглянсованим від частого лоскотання моєї шкіри.
— Вона сиділа ось тут,— сказав Джо,— а потім як підскочить, та як схопить Лоскотуна, та й шасть надвір, мов шалена. Оце така вона була,— сказав Джо, дивлячись на вогонь і повільно помішуючи жар коцюбою, просунутою крізь ґратки.— Геть мов шалена, Піпе.
— А давно вона вийшла, Джо? — Я завжди вважав його такою ж, як і сам, дитиною, тільки на зріст більшою.
— Та вже,— сказав Джо, глянувши на годинника, що висів на стіні,— хвилин з п'ять вона шаленіє, Піпе. О, вертається! Сховайся за двері, друзяко, та прикрийся рушником.
Я так і зробив. Але моя сестра, місіс Джо, розчахнувши двері й відчувши перепону, зразу вгадала причину і вдалася до Лоскотуна для глибших досліджень. Завершилось це тим, що вона штурнула мене — у хатньому вжитку я часто правив для неї за свого роду кидачку — на Джо, а той, завжди охочий зустрітися зі мною на будь-яких умовах, спровадив мене в куток за коминком і спокійно загородив своїм здоровецьким коліном.
— Де тебе, мавпеня, носило? — спитала місіс Джо, тупнувши ногою.— Зараз же мені кажи, чого ти такого накоїв, що я просто місця собі не знаходжу від хвилювання, переживання й страху, бо коли ні — то я витягну тебе з кутка, хоч би вас тут було півсотні Піпів і цілих п'ять сотень Гарджері.
— Я тільки був на цвинтарі,— плачливо пробурмотів я зі свого ослінчика в кутку, потираючи ушкоджені місця на тілі.
— На цвинтарі! — повторила сестра.— Якби не я, ти б уже давно й навіки був на цвинтарі. Хто виховав тебе власною рукою?
— Ви,— сказав я.
— А може, ти мені поясниш, навіщо я це зробила? — вигукнула сестра.