Розділ 59
Цілих одинадцять років, живучи на Сході, не бачив я Джо й Бідді — хоча в думках вони часто поставали перед моїм зором,— коли це одного грудневого вечора, за годину-дві після смерку, я легенько торкнув рукою клямку на кухонних дверях нашої старої домівки. Я натис її так тихо, що ніхто не почув, і непомітно заглянув усередину. Там на своєму звичному місці біля вогню, посмоктуючи люльку, сидів Джо, такий самий дужий і здоровий, тільки вже сивуватий, а в кутку, відгороджений коліном Джо, примостився на моєму ж маленькому ослінчику, дивлячись на вогонь… не хто, як я сам!
— Ми назвали його в твою честь Піпом, дорогий друзяко,— сказав Джо, радо побачивши, що я взяв другий ослінчик і сів поруч з малим (але волосся йому не став чухрати),— і ми сподіваємось, що він виросте бодай трохи схожим на тебе,— та, либонь, так воно і є.
Я теж був такої думки, і наступного ранку взяв малюка з собою на прогулянку, де ми багато розмовляли, розуміючи один одного з півслова. Я зводив його на цвинтар і там посадив на певний надгробок, а він показав мені з цього підвищення, який камінь лежить на могилі "Філіпа Пірріпа, мешканця сієї парафії, а також Джор-джіани, дружини вищепойменованого".
— Бідді,— звернувся я до неї після обіду, коли вона сиділа з заснулою донечкою на колінах,— ви повинні б котрогось дня віддати мені Піпа, хоча б ненадовго.
— Е ні,— лагідно заперечила Бідді.— Тобі треба самому одружитись.
— Оце ж і Герберт з Кларою кажуть, але я не думаю, що взагалі ще одружуся. Мені так затишно в їхньому домі, що важко наважитись на будь-які зміни. Я вже став старим парубком.
Бідді глянула на дівчинку, піднесла до уст її маленьку ручку і простягла до мене свою добру материнську долоню. Щось було надзвичайно промовисте в цьому порусі Бідді, в легкому доторку її персня.
— Любий Піпе,— сказала вона,— а ти певен, що цей біль по ній уже минув?
— Та вже ж… Мабуть, таки минув, Бідді.
— Скажи мені, як давньому другові. Ти вже зовсім забув її?
— Бідді, люба, я не забув нічого з того, що посідало найважливіше місце в моєму житті й узагалі не забув майже нічого. Але та "жалюгідна мрія", як я колись називав її, розвіялась, Бідді, розвіялась остаточно.
А проте, навіть говорячи ці слова, я знав, що потай душі наміряюся того ж таки вечора побувати на місці старого дому, сам-один, у пам'ять про неї. Атож. У пам'ять про Естеллу.
Я чув, що життя її склалося вкрай невдало і що вона оселилась окремо від чоловіка, який дуже брутально поводився з нею і в очах навколишніх став втіленням пихи, скнарості, підлоти й ницості. Чув я й про загибель її чоловіка у нещасливому випадку через його жорстоке ставлення до коня. Це звільнення випало їй років зо два тому; досі вона вже могла й удруге вийти заміж.
Після раннього обіду у Джо я мав досить часу, щоб уволю набалакатися з Бідді й ще завидна дійти до колишньої садиби міс Гевішем. Але дорогою я не підганяв себе — роздивлявся на всі боки, згадував минуле — отож день уже зовсім примерк, поки я туди дістався.
Там не було тепер ні особняка, ні броварні, ні якихось будівель,— вцілів лише мур старого садка. Спорожнілу ділянку обгородили простим парканом, і я, заглянувши поверх нього, побачив, що де-не-де старий плющ наново розрісся й позеленив невисокі пагорки руйновищ. Хвіртка у паркані була прочинена; я штовхнув її й увійшов яа подвір'я.
У другій половині дня холодний сріблястий туман розстелився навкруги, і місяць ще не встиг його розвіяти Але крізь туман пробивалися зорі, місяць уже сходив і вечір був нетемний. Я міг непохибно встановити, де стояла та чи інша частина будинку, де була броварня де ворота, де діжки. Пригадавши всі ці деталі, я звернув погляд на зарослу стежку в садку й побачив там чиюсь самотню постать.
Мене, здається, теж помітили. Людина, що йшла в моєму напрямку, зупинилася. Підступивши трохи, я розгледів обриси жінки. Коли я підійшов ще ближче вона була хотіла звернути вбік, але потім дала мені зрівнятись. І цю ж мить вона здригнулася, наче у великому подиві, промовила моє ім'я, і я вигукнув:
— Естелла!
— Я дуже змінилася. Як це ви мене впізнали?
Врода її справді втратила юнацьку свіжість, але невимовно велична постава, невимовний чар — це лишилося. Добре пам'ятаючи ці її принади, тепер я, однак, побачив і дещо нове — тиху зажуру в такому колись гордовитому погляді, і відчув дещо нове — дружній дотик такої колись нечулої руки.
Ми сіли на лаві неподалік, і я сказав:
— Як це дивно, Естелло, що ми через стільки років знову зустрілися саме на місці першої нашої зустрічі! А ви часто тут буваєте?
— Відтоді ні разу не була.
— І я теж не був.
Сходив місяць, і я згадав втуплений у білу стелю безживний погляд, що давно вже згас. Сходив місяць, і я згадав потиск тієї руки на моїй долоні, коли він почув від мене останні слова, що судилось йому почути на землі.
Естелла першою порушила мовчанку, що залягла між нами.
— Я не раз думала й намірялася побувати тут, але все безліч причин ставало на заваді. Бідний, бідний старий дім!
Сріблястий туман прорізали перші промені місяця, і в цих променях на очах у неї зблиснули сльози. Не знаючи, що я їх помітив, вона, трохи опанувавши себе, тихо сказала:
— Вас, певно, здивувало, коли ви сюди ввійшли, чому тут усе в такому стані?
— Так, Естелло.
— Ця земля належить мені. Це єдине, що в мене ще лишилося. Все інше спливло одне за одним, але це я втримала. Всі свої нещасливі роки я тільки цю ділянку вперто й відстоювала.
— Тут щось має будуватись?
— Так, нарешті. Я прийшла сюди попрощатися, поки тут ще все по-старому. А ви досі живете за кордоном? — перевела вона мову на мене, і в голосі її почулась дорога для блукальської душі нотка симпатії.
— І досі.
— Й у вас, я певна, все йде добре?
— Я сумлінно працюю, щоб заробляти на прожиття, отож… Так, у мене все добре.
— А я часто думала про вас,— сказала Естелла.
— Справді?
— Останніми роками дуже часто. Був у моєму житті довгий і тяжкий період, коли я проганяла спогади про те, що я відкинула, не зумівши його оцінити. Але відколи ці спогади вже не суперечать моєму обов'язкові, я дала їм притулок у себе в серці.