— І відтоді вона служить у нього?
— Так,— сказав Веммік.— Але тут ще одне: вона пішла до нього на службу зразу ж, як її виправдали, і вже такою приборканою, як нині. Щодо її обов'язків, то вона за цей час дечого навчилася, однак приборканою вона була з самого початку.
— А ви не пам'ятаєте, якої статі була дитина?
— Кажуть, дівчинка.
— Більше ви нічого не маєте мені сьогодні сказати?
— Більше нічого. Вашого листа я отримав і знищив. А більше нічого.
Ми щиро побажали один одному на добраніч, і я пішов додому, обтяжений новими думками, хоч так і не звільнився від тягаря тих, які обсідали мене давніше.
Розділ 49
Ранковим диліжансом я виїхав до Сатіс-Гаусу, взявши в кишеню записку міс Гевішем,— на випадок, якщо вона у своїй химерності висловить подив, чого я став туди учащати. Але на половині дороги я зліз біля заїзду, що так і називався "Напівдорозі", поснідав там і далі вже пройшов пішки, маючи намір прибути в місто непомітно, малолюдними загумінками, і так само й покинути його.
Найсвітліша денна пора вже минула, коли я проходив тихими лункими дворами поза Головною вулицею. Глушина довколишніх руїн давнього монастиря, де колись стояли трапезні й шуміли сади і де міцні ще стіни стали підпорами простацьким повіткам та стайням, була ледве чи менш німотною, ніж самі ченці в могилах. А соборний передзвін ніколи ще не здавався мені таким сумним і далеким, як тепер, коли я поспішав пройти, не привернувши нічиєї уваги; звуки старовинного органа звучали для мене як траурна музика, і граки, кружляючи біля сірої дзвіниці та погойдуючись на голому вітті високих дерев монастирського садка, неначе гукали мені, що все тут змінилося і що Естелла вже більш ніколи сюди не вернеться.
Хвіртку відімкнула літня жінка, яку я бачив і раніше,— одна із служниць, що мешкали у флігелі за двориком. У темному коридорі, як і колись, стояла запалена свічка, і я взяв її й сам піднявся сходами. Міс Гевішем була не у своїй кімнаті, а в більшій, через площадинку. Оскільки на мій стукіт вона не озвалась, я заглянув у двері й побачив її на обшарпаному кріслі біля самого каміна, задумливо втупленою у напівпригаслий вогонь.
Я, як уже не раз бувало, увійшов і став при каміні, де міс Гевішем, підвівши погляд, зразу б мене побачила. Вона здавалась такою страшенно самотньою, що я пройнявся б до неї жалем, навіть якби вона зумисне заподіяла мені шкоду ще й більшу за ту, в якій я міг її звинуватити. Коли я так стояв, співчутливо дивлячись на неї і думаючи, що ось тепер і я став часткою руїни цього знедоленого дому, погляд її зупинився на мені. Вона здригнулась і тихо промовила:
— Це справді ти?
— Так, це я, Піп. Містер Джеггерс учора передав мені вашу записку, і я зразу ж приїхав.
— Дякую тобі. Дякую.
Я підсунув до каміна друге таке саме обшарпане крісло і, сівши, зауважив якийсь незвичайний вираз на її обличчі — так наче острах переді мною.
— Я хочу,— сказала вона,— вернутись до того питання, про яке ти згадував останнього разу, і показати тобі, що я не зовсім скам'яніла серцем. Але, може, ти вже ніколи тепер не повіриш, що в мені лишилися якісь людські риси?
Коли я промовив щось заспокійливе, вона простягла вперед тремтячу праву руку, немов хотіла доторкнутись до мене, але зараз же й відсмикнула, перше ніж я встиг зрозуміти її намір і якось до нього поставитись.
— Ти тоді говорив про свого друга, що, мовляв, ти можеш підказати мені, як зробити щось добре й корисне. Щось таке, що ти дуже хотів би, щоб воно було зроблено, так?
— Ще й як дуже хотів би!
— То що ж це таке?
Я став розповідати їй історію потаємної своєї причетності до долі Герберта. Не багато я й сказав, як відчув з її вигляду, що вона не стільки вслухається в мої слова, як радше думає про мене. Здається, так і було, бо коли я перестав говорити, минула ціла хвилина, поки вона це помітила.
— Ти чому змовк? — спитала вона знову з таким виразом, наче боїться мене.— Я тобі така осоружна, що ти й розмовляти зі мною не хочеш?
— Ні, ні,— відповів я,— як вам таке спало на думку, міс Гевішем! Я перестав говорити, бо подумав, що ви не слухаєте мене.
— Мабуть, таки правда,— озвалась вона, прикладаючи руку до голови.— Почни-но знову, а я дивитимусь на щось інше. Зараз. Ну, тепер і говори.
Вона сперлась рукою на костур з рішучим виглядом, який часом з'являвся у неї, і втупилась у вогонь, немов силуючи себе уважно слухати. Я ще раз пояснив їй і сказав, що сподівався внести решту пайки з власних коштів, але тепер такої змоги, на жаль, уже нема. Докладніше пояснити цього я не можу (нагадав я їй), оскільки це таємниця іншої людини.
— Ага! — сказала вона, киваючи головою, але не переводячи погляду на мене.— І скільки ж треба грошей для завершення справи?
Сума була така велика, що я аж боявся її назвати.
— Дев'ятсот фунтів.
— Якщо я дам тобі гроші на цю мету, ти збережеш мою таємницю так само, як зберігаєш свою?
— Збережу так само певно.
— І тобі полегшає на душі?
— Значно полегшає.
— А тепер ти дуже нещасний?
Вона запитала це, усе ще не дивлячись на мене, але з якоюсь незвичайною лагідністю. Я не зміг відразу відповісти — голос мене зрадив. Вона поклала ліву долоню на головку костура і тихо прихилилась до руки чолом.
— Я далеко не щасливий, міс Гевішем. Але у мене є й інші причини для гризоти, не тільки ті, про які ви знаєте. Це пов'язано з тією таємницею, про яку я говорив.
За хвилину вона підвела голову й знов задивилась на вогонь.
— З твого боку це так великодушно — сказати, що ти нещасний і з інших причин. Але ти не вигадуєш?
— Де вже тут вигадувати!
— І я можу допомогти тобі, Піпе, тільки тим, що допомагаю твоєму другові? Вважай, що це вже зроблено, але хіба для тебе самого я нічого не можу зробити?
— Ні, нічого. Дякую вам, що ви це спитали. І ще більше дякую за тон, яким ви спитали. Але ні, нічого.
Незабаром вона підвелася й розглянулась по порожній кімнаті, шукаючи, чим і на чому написати. Що нічого такого не знайшлося, вона дістала з кишені жовті таблички слонової кості, оправлені потьмянілим золотом, і написала на них кілька слів олівцем у потьмянілій золотій оправі, що висів у неї на шиї.