— Ви бували відтоді в Гаю? — спитав Драмл.
— Ні,— відповів я,— з мене вже досить Зябликів після останнього разу.
— Це тоді, коли ми з вами розійшлися думкою?
— Так,— коротко відповів я.
— Е, ви ще надто легко відбулися,— зіронізував Драмл.— Ви не повинні так легко втрачати самовладання.
— Але не вам про це судити, містере Драмл,— сказав я.— Коли я втрачаю самовладання (хоч я не кажу, що саме так було зі мною того разу), то не кидаюся склянками.
— А я кидаюся,— заявив Драмл.
Глянувши на нього ще раз-другий — щодалі лютіше — я сказав:
— Містере Драмл, я не шукав цієї розмови, і я не думаю, що вона привітна.
— Авжеж ні,— зневажливо промовив він через плече,— хоч я про неї взагалі не думаю.
— Тому,— повів я далі,— я дозволю собі запропонувати, щоб наше з вами знайомство на цьому припинилося.
— Я теж так вважаю,— сказав Драмл.— Я б і сам це запропонував чи, швидше, зробив би без усяких пропозицій. Але ви не втрачайте самовладання. Хіба ви й без того мало втратили?
— На що ви натякаєте, сер?
— Офіціанте! — гукнув Драмл замість відповіді. Офіціант з'явився.
— Послухайте, як вас там. Ви запам'ятали, що молода леді сьогодні на прогулянку не їде і що на обід мене запрошено до молодої леді?
— Все запам'ятав, сер.
Коли офіціант помацав долонею мій уже напівохололий чайник і, благально глянувши на мене, вийшов, Драмл обережно, щоб не ворухнути тим плечем, яке впиралося в мене, і не зрушити з місця, дістав з кишені сигару й надкусив її кінчик. Задихаючись від обурення, я відчував, що ще слово, і виплине ім'я Естелли, а почути його з уст цього негідника мені було несила, отож я незмигно втупився у протилежний бік, наче більш нікого й не було в кімнаті, і присилував себе мовчати.
Хто й зна, як довго ще ми змогли б витримати в таких чудних позах, аж це до закусочної — чи не з намови офіціанта — навернулося троє здорованів-фермерів, на ходу розстібаючи куртки й потираючи руки; вони з таким запалом ринули до каміна, що ми хоч-не-хоч мусили відступитися.
Через вікно я бачив, як Драмл рвучким жестом схопив коня за гриву й важко видерся в сідло, аж кінь під ним оступився вбік і назад. Я вже думав, що його нема, коли це він знов показався на видноті й гукнув, щоб дали вогню припалити сигару, яка була у нього в роті. Звідкілясь — я так і не зрозумів, чи з подвір'я, з вулиці, чи ще звідки — з'явилася постать у сіруватій одежі, і коли Драмл перехилився до неї з сідла, припалюючи сигару, і, засміявшись, кивнув головою в бік закусочної, сутулі плечі і розчухрані кучми цього чоловіка, що стояв спиною, нагадали мені Орліка.
В ту пору я був настільки не в собі, що мене й не цікавило, він то чи ні, та й снідати вже перехотілось, отож я тільки змив дорожній пил з рук та обличчя і пішов до знайомого старого будинку, до якого мені краще було б узагалі не підступати і ніколи його й не бачити.
Розділ 44
У кімнаті, де стояв туалетний столик і горіли воскові свічки у стінних канделябрах, я застав міс Гевішем і Естеллу; перша сиділа на канапці біля вогню, друга на подушці біля її ніг. Естелла плела, а міс Гевішем дивилась на неї. Вони обидві підвели голови, і обидві побачили в мені зміну. Я це зауважив по тому, як вони переглянулися.
— Яким вітром тебе сюди занесло, Піпе? — сказала міс Гевішем.
Хоч дивилась вона на мене твердо, я помітив у її очах деяку збентеженість. З руху пальців Естелли, яка на хвильку піднесла на мене погляд, а тоді знов перевела його на свою роботу, мені видалось, наче вона здогадалася, що я вже знаю, хто мій доброчинець.
— Вчора, міс Гевішем, я їздив до Річмонда,— сказав я,— маючи намір поговорити з Естеллою, і коли дізнався, що її якимсь вітром занесло сюди, вирішив і собі приїхати.
Міс Гевішем уже втрете чи й учетверте давала мені знак сісти, і я сів на крісло біля туалетного столика, де звичайно сиділа вона сама. Серед усієї навколишньої руїни в той день то було немов найвідповідніше для мене місце.
— Що я маю сказати Естеллі, міс Гевішем, я скажу у вашій присутності зараз… За хвилину. Це не здивує вас і не образить. Я нещасний так, як ви тільки могли бажати.
Міс Гевішем дивилась на мене так само твердо. Рух Естеллиних пальців за роботою свідчив, що вона прислухається, хоч погляду не підводить.
— Я виявив, хто мій заступник. Це не втішне відкриття, і воно не додасть мені нічого — ні честі, ні становища, ні багатства. З певних причин я не можу говорити на цю тему детальніше. Це не моя таємниця, а чиясь інша.
Оскільки я змовк, дивлячись на Естеллу й розмірковуючи, як далі говорити, озвалася міс Гевішем:
— Отже, це не твоя таємниця, а чиясь інша. І що з цього?
— Коли ви, міс Гевішем, уперше звеліли мені прийти сюди, коли я ще жив он у тому селі, звідки мені краще було б не виїздити,— тут я, мабуть, опинився чисто випадково, як і будь-який інший хлопчик міг би опинитись, у ролі служки, щоб задовольнити вашу потребу чи примху й отримати за це скількись там грошей, так?
— Справді, Піпе,— відповіла міс Гевішем, спокійно киваючи головою,— так і було.
— І містер Джеггерс…
— Містер Джеггерс,— рішуче підхопила мою думку міс Гевішем,— не має до цього ніякого відношення й навіть не знав про це. Те, що він був моєю довіреною особою і водночас довіреною особою твого заступника — просто збіг. І в цьому нічого дивного, адже він має стількох клієнтів. Але так чи інакше, а ніхто цього спеціально не придумував.
При погляді на її виснажене обиччя кожен переконався б, що все це вона говорила відверто, не намагаючись щось приховати.
— Але коли я піддався самообманові й так довго залишався під його владою, ви по суті ж сприяли цьому? — спитав я.
— Це так, я й не пробувала розкрити тобі очі,— визнала вона, знову твердо кивнувши мені головою.
— І це було по-людському?
— А хто я така,— скрикнула міс Гевішем, спаленівши гнівом і так грюкнувши костуром об підлогу, що аж Естелла підвела на неї здивований погляд,— хто я, на бога, така, щоб виявляти до когось людське ставлення?
Те моє запитання вихопилось у мене якось несамохіть, проти моєї волі. Я так і сказав їй, коли вона похнюпилась і змовкла після свого раптового спалаху.
— Ну добре, добре,— мовила вона.— А ще що?