Здавалося б, погодити ці застережні заходи — річ зовсім нескладна, але я був у настільки розгубленому, якщо не сказати запамороченому стані, що заледве о другій чи третій годині дня звільнився й вийшов на вулицю, щоб їх реалізувати. Він лишився замкнений у приміщенні, з умовою, що ні в якому разі нікому не відчинятиме.
Неподалік на Ессекс-стріт, як я знав, був вельми пристойний пансіон, що тильним боком виходив на Темпл, у межах чутності від моїх вікон, і я передусім туди й подався. Мені пощастило найняти там номер на третьому поверсі для мого дядька Провіса. Після цього я обійшов низку крамниць, замовивши всю необхідну одежу, яка мала змінити його зовнішній вигляд. Покінчивши з цим, я попрямував — уже з чисто приватною метою — на Літл-Брітен. Містер Джеггерс сидів за столом, але, побачивши мене, зразу ж підвівся й перейшов до каміна.
— Глядіть, Піпе,— сказав він,— будьте обережні.
— Звичайно, сер,— відповів я, оскільки дорогою добре обдумав, що маю йому сказати.
— І собі не зашкодьте,— сказав містер Джеггерс,— і нікому іншому. Розумієте — нікому іншому. Мені нічого не розповідайте, я нічого не хочу знати, я не такий допитливий.
Я, звісно, побачив, що приїзд до мене гостя для нього не новина.
— Я тільки хочу переконатись, містере Джеггерс,— сказав я,— що мені сказано правду. Я не маю підстав сподіватися, що це не правда, але все-таки волів би впевнитись.
Містер Джеггерс ствердно кивнув.
— Але ви як висловились: вам було "сказано" чи вас було "повідомлено"? — спитав він, схиливши голову набік і дивлячись не на мене, а на підлогу й туди ж таки вслуховуючись.— "Сказано" начебто передбачає особисте спілкування? А вам же ясно, що особисто спілкуватися з людиною у Новому Південному Уельсі ви аж ніяк не могли.
— Нехай буде "повідомлено", містере Джеггерс.
— Отож так і треба.
— Чоловік на ім'я Абель Мегвіч повідомив мене, що він і є той доброчинець, про якого я так довго нічого не знав.
— Так, це він — чоловік у Новому Південному Уельсі,— підтвердив містер Джеггерс.
— І тільки він? — спитав я.
— І тільки він,— сказав містер Джеггерс.
— Я не настільки дурний, сер, щоб думати, ніби ви хоч якоюсь мірою відповідаєте за мої помилки й хибні висновки, але я весь час гадав, що то міс Гевішем.
— Ви ж самі кажете, що я за це не відповідаю,— відказав містер Джеггерс, зводячи на мене незворушний погляд і покусуючи пальця.
— Але ж це так було схоже на правду,— похнюплено зауважив я.
— А проте ви не мали жодного доказу,— сказав містер Джеггерс, хитаючи головою й підбираючи поли піджака.— Ніколи не покладайтесь на схожість, вірте лише доказам. Це найпевніша засада.
— Мені більше нічого сказати,— помовчавши, озвався я й зітхнув.— Я перевірив одержану інформацію, і це все.
— А оскільки Мегвіч — у Новому Південному Уельсі — нарешті відкрився вам,— сказав містер Джеггерс,— ви, Піпе, можете переконатись, що у спілкуванні з вами я послідовно дотримувався тільки фактів. Я ні на йоту не відступав від фактів. Ви повністю це усвідомлюєте?
— Повністю, сер.
— Я перестеріг Мегвіча — у Новому Південному Уельсі — коли він уперше написав мені — з Нового Південного Уельсу,— щоб він і не сподівався від мене нічого іншого, крім послідовного дотримання фактів. І ще в одному питанні я перестеріг його. У своєму листі він так наче глухо натякнув на можливість у віддаленому майбутньому його побачення з вами тут, в Англії. Я перестеріг його, що мені не треба про це навіть чути, що у нього нема й найменшої надії на помилування, що його вислано з Англії довічно і що його поява у цій країні означатиме злочинний акт, який карається стратою. Я недвозначно перестеріг Мегвіча,— додав містер Джеггерс, дивлячись мені просто в лице,— у листі до Нового Південного Уельсу. Він, безперечно, взяв це до уваги.
— Безперечно,— погодився я.
— Веммік повідомив мене,— мовив далі містер Джеггерс, усе так само дивлячись мені просто в лице,— що він одержав листа з Портсмута від колоніста на ім'я Первіс чи то…
— Чи то Провіс,— поправив я.
— Чи то Провіс,— дякую, Піпе. Може, й справді Провіс? Може, ви певні, що таки Провіс?
— Так,— сказав я.
— Ви певні, що таки Провіс. Листа з Портсмута від колоніста на ім'я Провіс, який від імені Мегвіча просив дати йому вашу адресу. Оскільки я знаю, Веммік надіслав йому адресу зворотною поштою. Очевидно, саме через Провіса ви й одержали інформацію про Мегвіча… у Новому Південному Уельсі?
— Саме через Провіса,— підтвердив я.
— То на все добре, Піпе,— сказав містер Джеггерс, простягаючи мені руку.— Радий був побачитися з вами. Коли писатимете Мегвічу — до Нового Південного Уельсу — або передаватимете йому щось через Провіса, будьте такі ласкаві згадати, що детальний звіт і відповідні документи у нашій довготривалій справі буде переслано вам разом з рештою грошей, бо деякі гроші ще лишилися. На все добре, Піпе.
Коли ми тисли один одному руки, він і далі дивився просто на мене. І коли я обернувся з порога, погляд його усе ще був утуплений просто на мене, а два гидкі зліпки наче силкувалися розвести повіки й видушити з розпухлих своїх горлянок: "Оце людина!"
Вемміка в конторі не було, але якби він і був, я не міг сподіватись від нього якої-небудь допомоги. Я вернувся прямо до Темплу, де грізний Провіс спокійнісінько попивав ром з водою та потягував свою люльку з негритянським тютюном.
Наступного дня принесли на дім замовлену одежу, і він почав переодягатись. Але, хоч би в що він убрався, воно личило йому гірше, ніж попередній одяг, і це мене страшенно гнітило. Щось у ньому зводило нанівець усі спроби змінити його подобу. Чим більше й чим краще я його переодягав, тим виразніш мені бачився зсутулений утікач на болоті. Звісно, почасти це було від того, що при моїй розбентеженій уяві я дедалі чіткіше пригадував його тодішнє обличчя й жести; мені навіть ввижалося, що він волочить одну ногу, наче на ній і досі тяжать залізні кайдани, і що він усією своєю поставою виказує каторжника.
Та й звички самотнього побуту в пастушій хижці часом озивалися в ньому, і ніяка одежа не могла приховати цих його відлюдницьких манер; а ще додайте до цього кайданницьке тавро подальшого життя серед вільних колоністів і найголовніше — усвідомлення, що він знову мусить ховатися від закону. В усіх його порухах — як він сидів і стояв, як їв і пив, як задумувався порою, схиливши плечі, як діставав свого великого ножа з роговою колодкою, обтирав об штани й нарізав собі їжу, як незграбно підносив до уст легеньку чарку чи філіжанку, немов то був здоровий бляшаний кухоль, як відбатовував кусище хліба й витирав геть усю підливу з тарілки, щоб ані крапелинки не пропало з мізерної пайки, а потім витирав пальці об хліб і відправляв його в рот — в усьому цьому й тисячі інших повсякденних дрібниць недвозначно проступав В'язень, Злочинець, Колодник.