Він уже в'їхав у видолинок. Довкола був ліс, але, на диво, тут, здавалось, повидніло, так, наче стовбури та гілля кипарисів і верб, зарості ожини в буйних, недосяжних для сонця нетрищах увібрали в себе весь морок, і повітря трохи прояснилося, стало прозоріше, принаймні для очей кобили, так що вона могла кривуляти поміж дерев та серед непролазних чагарів. Незабаром він помітив підходящу місцину — приземкуватий, плескатий, майже симетричний пагорб, такий недоладний на рівному, як підлога, дні долини. Пагорб цей білі називали Індіанським. Якось років п'ять чи шість тому тут з'явився гурт білих, серед них і дві жінки, майже всі в одязі кольору хакі, такому пожмаканому, ніби його тільки напередодні знято з крамничної полиці; з кайлами, заступами, слоїками та пляшечками рідини від комарів, вони пробули тут цілий день, розкопуючи пагорб, і люди мало не з усієї околиці — чоловіки, жінки, діти — цілий той день у різні пори приходили сюди й незворушно видивлялися на них; згодом — власне, через яких два-три дні після подій, що мають статися цієї ночі,— він зчудовано, мало не зі страхом згадуватиме, з яким холодним і погордливим зацікавленням сам стежив за ними.
Та це буде згодом, а тепер він почував тільки заклопотаність. Циферблата на годиннику йому не було видно, але він знав: уже скоро північ. Спинивши воза біля пагорба, він зняв самогонний апарат — обміднений казан, який
коштував йому так дорого, аж досі неприємно про це згадувати, дарма Що все життя він уперто зневажав усяке погане знаряддя,— а також змійовик, кайло і заступ. Нараз під самим пагорбом він угледів неглибоку печеру; власне кажучи, не треба було й копати, тільки трохи розширити з одного боку готову горловину. Земля легко піддавалася невидимому в темряві кайлу, тихо шурхотіла під невидимим заступом — і ось яма вже така глибока, що могла сховати казан, а заразом і змійовик; та зненацька — можливо, це було тільки шарудіння, але воно пролунало в його вухах голосніше за грім лавини, немовби весь пагорб із гуркотом обвалився на нього,— брила, нависла над викопом, зсунулася вниз. Осип затарабанив об порожній казан, завалюючи його разом із змійовиком, закипів біля його, Лукесових, ніг, а коли він одскочив назад і, спіткнувшись, упав, то й довкола всього тіла — його обкидало груддям з піском, а наприкінці ще й ударило в самісіньке лице чимось більшим за грудку, навіть не злостиво, а владно, мовби наостанку він дістав для перестороги ляпаса від духа мороку й самотності, від цієї старої землі, а можливо, й від самих пращурів. Бо коли нарешті він сів і перевів подих, хекаючи й блимаючи на каламутні, здавалося б, незмінені обриси пагорба, наче піднесеного над ним на хвилі тривалої тиші, гримучої, як глумливий протяжистий регіт, його рука намацала предмет, що вдарив його, і в непроглядній темряві вгадала в ньому черепок глиняної посудини, яка цілою була, напевне, завбільшки з глечик,— і підняла той черепок, а він ще більше розкришився, і на долоню його лягла, наче кимось вручена, монета.
Як він відчув, що то золото, далебі, не сказав би. Йому навіть не треба було витирати сірника. Потемки, не зважуючись присвітити собі, він п'ять наступних годин повзав навкарачки по пухкій землі — перед очима тим часом поставали вогненні видива всіх закопаних скарбів, про які він тільки знав з розповідей та чуток,— і перетрушував трохи чи не кожну грудку вже нерухомого осипу, лиш ко-ли-не-коли зупиняючись, щоб перевірити по зорях, скільки ще лишається йому швидкоплинної, чимраз коротшої весняної ночі, а тоді далі порпався в сухій бездушній порохняві, що розступилася на хвилину, поманивши його сліпучим зблиском скарбу над скарбами, а потім зімкнулася знов.
Та ось небо на сході зблідло, він припинив пошуки, звівся навколішки і вперше, відколи звернуло з півночі, сяк-т^к випростав спину, даючи відпочити зсудомленим, набо-
лілим м'язам. Він не знайшов більше жодного уламка глечика чи горщика, не те що грошей. Отож виходило, що решта скарбу лежить десь під осипом урозкидь, тому викопувати монети він мусить кожну зокрема, кайлом і заступом. Оскільки ж це потребуватиме часу, а ще більше потайливості, то вже нізащо не можна допустити, щоб шериф із поліцаями винюхували в цій околиці самогонні апарати. Таким чином Джордж дістав тимчасове помилування і навіть не підозрював про своє щастя, як перед тим — про навислу над ним небезпеку. Згадуючи, яка страшенна маса землі впала йому на спину три години тому, щоправда, майже не зачепивши його, Лукес на мить навіть подумав, чи не взяти Джорджа собі в спільники на правах дрібного пайовика; не тільки щоб прискорити розкопки, ні — це мало бути щось наче й данина справедливості, віддяка, спокутна жертва Щастю і Фортуні, бо якби не Джордж, йому б ніколи не знайти цієї монети... Але він у зародку прогнав цю думку. Він, Лукес Вічем, найстарший живий нащадок Маккасліна, хто й досі живе на дідівській землі і пам'ятає старих Ферта й Кумпана майже як людей із плоті й крові, хто був би старший навіть від Зека Едмондса, якби той іще жив, і трохи не дорівнював віком старому Айзекові, який у певному розумінні, коли казати правду, зрадив своє ім'я й рід, легкодухо зрікшися землі, законної своєї власності, й живе тепер у місті на утриманні троюрідного небожа,— і щоб він та віддав бодай цента з тих грошей, які майже сто літ тому закопали старий Ферт та Кумпан, тому, хто пхає свого носа, куди його не просять, не має предків і з'явився бозна-звідки, чиє ім'я ще чверть століття тому було зовсім не знане в цих краях, мартоплясові, що нездатен навіть навчитися гнати віскі, а проте стає йому, Лукесові, на дорозі, ставлячи під загрозу все його діло й розбиваючи сім'ю, і ось уже цілий тиждень сіє в його серці то люту тривогу, то ганебну роздратованість, яка сягнула свого вершка сьогодні, чи то пак — оскільки вже світає — учора вночі, та й досі не розвіялась, бо треба ж іще заховати змійовик та казан. Нізащо. Хай Джордж подякує йому вже за те, що не потрапить за грати, куди Раз Едмондс його неодмінно запроторив би, навіть коли б цього не зробила поліція.