заповнювались одні за одними і містили стільки імен, скільки старому Керазерсові, ба й хлопцевому батькові та дядькові і не снилося: поставали нові імена й нові обличчя разом з ними, серед яких давні імена й обличчя, навіть їі, що їх знали батько й дядько, загубилися і позникали — Террел, син Томі, помер, і навіть бідолашний невдаха Пер-сівал Браунлі, який не вмів ні вести конторських книг, ні обробляти землю, нарешті знайшов своє справжнє покликання — він знов об'явився на плантації під час відсутності хлопцевого батька, у 1862 році, прожив з добрий місяць, поки дядько Кумпан його виявив, улаштовував тут імпровізовані релігійні зібрання негрів, виголошував проповіді й вів перед у хорових співах, беручи високі ноти своїм тонким голосом, чистим сопрано, а потім ушився пішки, і то вельми хутко, не вслід за, а перед загоном федеральної кінноти, щоб об'явитися втретє й востаннє у товарисг-ві якогось військового скарбника — двоє їх проїжджало через Джефферсон у бричці саме в ту хвилину, коли хлопців батько (це вже було року 1866-го) переходив Майдан, бричка з її пасажирами шпарко проминала супокійну буколічну місцевину, справляючи, однак, навіть у цю побіжну мить і не тільки на хлопцевого батька враження якоїсь втечі й підозрілої ескапади, як от коли чоловік, поки жінка у від'їзді, вибереться на погулянку з жінчиною покоївкою, аж це нараз Браунлі підвів очі й побачив свого колишнього співвласника — він кинув на нього зухвалий жіночний погляд і зразу ж і занишк, скочив з брички і зник, цього разу вже остаточно — тільки через двадцять років Мак-каслін випадком почув про те, що Браунлі, старий уже й досить гладкий, став заможним господарем люксусового борделю в Новому Орлеані; і Джім тітки Тенні зник невідомо куди, а Його сестра Фонсіба сиділа в Арканзасі зі своїми трьома доларами щомісяця і вченим чоловіком у сурдуті й окулярах без скелець, що снував плани на весну, і тільки їхній брат Лукес залишився, найменший з трьох, останній, окрім хлопця, з живих носіїв приреченої і фатальної крові старого Керазерса, яка по чоловічій лінії несла згубу всім, до кого доторкалася, і навіть він, хлопець, її зрікався, принаймні сподівався ухилитися від цієї згуби,— Лукес, тепер чотирнадцятирічний підліток, чиє ім'я ще цілих шість років не з'являтиметься на цих швидко заповнюваних сторінках у новеньких і не покритих пилюкою палітурках, оскільки Маккаслін знімав з полиці нові гросбухи вже день у день, ведучи в них далі ту хроніку, на завершення якої замало було двох сторіч і на
скасування якої замало буде ще одного сторіччя, той літопис, що становив увесь край у мініатюрі, що в сукупності з іншими такими ж літописами становив увесь південь через двадцять три роки після капітуляції і через двадцять чотири роки після емансипації негрів,— той повільний витік меляси, борошна й м'яса, черевиків, брилів і комбінезонів, посторонків, хомутів і шворнів, окуття і скоб, які щоосені поверталися назад у вигляді бавовни,— дві ниточки такі ж тендітні, як правда, і невловні, як екватори, хоч водночас міцні, як линва, бо спроможні були довічно припинати до землі тих людей, які в поті чола вирощували бавовник;
і хлопець:
— Справді. Вони ще припнуті, але тільки на якийсь короткий час. На життя цього покоління й наступного, може, ще на життя синів того покоління, може, навіть на життя синів тих синів. Але не назавжди, бо вони витривають. Вони переживуть нас, бо...— Він не замовк, а лиш затнувся на мить, відчутну хіба тільки для нього самого, наче не міг сказати цього навіть Маккаслінові, навіть пояснюючи мотиви свого зречення, оскільки йому теж, навіть у самому акті втечі (і може, в цьому й полягала реальна, правдива причина, що йому треба було втекти), ввижалося відступництво, бо, навіть утікаючи, він забирав з собою більше, ніж сподівався, зла й пам'яті про того нерозкаяного старигана, який міг викликати до себе людську істоту, бо вона була його власністю, бо вона дійшла своїх літ і була жінкою, міг викликати її у свій вдовецький дім, зробити їй дитину і відіслати назад, адже вона належала до нижчої раси, а тоді заповісти своїй дитині тисячу доларів, бо на той час він уже буде неживий і не потребуватиме сам платити, якщо саме цього він остерігався.— Справді. Він не хотів цього. Але мусив. Бо вони витривають. Вони кращі, ніж ми. Дужчі за нас. їхні вади — це вади, змавповані у білих або ж породжені рабством у білих: легковажність, і нестриманість, і ухиляння — не лінощі, а саме ухиляння від того, що примушували їх робити білі не для їхнього добра чи бодай полегкості, а для своєї власної...
і Маккаслін:
— Гаразд. Кажи далі. Розбещеність. Запальність. Непостійність і брак самоконтролю. Нездатність розрізнити, де моє, а де твоє...
і хлопець:
— Як розрізнити, коли цілих двісті років для них "моє" просто не існувало?
І Маккаслін:
— Гаразд. Кажи далі. А їхні чесноти...
і хлопець:
— Так. Саме їм притаманні. Витривалість...
і Маккаслін:
— Мули теж витривалі.
і хлопець:
— ...і співчуття, і терпимість, і вибачливість, і вірність, і любов до дітей...
і Маккаслін:
— Собаки теж люблять своїх дітей.
і хлопець:
— ...і до своїх рідних, і до чужих, до чорних і до не-чорних. І щось більше: те, що вони мають не тільки не від білих, а навіть і не всупереч білим, бо вони успадкували це ще раніше від своїх вільних предків, які були вільними довший час, ніж ми, адже ми взагалі ніколи не були вільними...
і цей спогад був уже й у Маккасліна в очах, хлопцеві досить було глянути йому в очі — літній присмерк сім років тому, минув ледве тиждень після їхнього повернення з табору, і ось тоді хлопець відкрив, що Маккаслін уже знає від Сема Фазерса: старий ведмідь, лютий і безоглядний не тільки з жаги до життя, але безоглядний у тих лютих своїх гордощах, розбуялих на свободі й волі, настільки ревнивий і гордий через них, що й загрозу їм він сприймав не зі страхом чи бодай тривогою, а мало не з радістю, здавалося б, зумисне піддаючи їх небезпеці, аби мати від них більшу втіху, аби його старі дужі кістки й плоть не втратили гнучкості і сприту, бо без них як же відстояти й оборонити ту волю; старий чоловік, син негри-тянки-рабині й індіанського владаря, спадкоємець, з одного боку, давньої історії народу, що навчився покори у стражданні, і гордощів у витривалості, а з другого боку, історії народу, ще давнішого на цій землі, ніж той, перший, народу, який вижив досі лише в самотньому братерстві чужої крові старого бездітного негра з диким і непоборним духом старого ведмедя; і хлопець, який прагнув навчитися покори й гордощів, щоб стати досвідченим лісовиком, гідним лісу, і який нараз побачив, що його досвід так швидко зростав, аж він злякався, чи й узагалі будь-коли стане гідним лісу, бо він же не навчився покори й гордощів, хоч і намагався,— коли це одного дня той самий чоловік, який не зумів би й витлумачити, що це таке,— покора й гордощі, повів його трохи не за руку туди, де ста-