Отож ми і її привезли до міста, до в'язниці, звичайно, і коли передали чорнопикого Кетчемові, а той забрав його нагору, стара пішла з ними теж; пішла аж у камеру, мовивши Кетчемові: "Я хтіла зробити з нього людину. Він був путній хлопець. До цього випадку зроду ні з ким не бився. Він одстраждає за те, що вчинив. Але не попустіть, щоби білі забрали його". На що Кетчем відповів: "Думали б із ним про це раніш, іще до того, як йому заманулося голити білих без мила". Тож він замкнув їх обох в одній камері, бо вважав, як і Мейдью, що її присутність там могла б у разі чого остудити хлопців з роду Бердсоп-гіз, а ще на той випадок, якби йому трапилось балотуватися на пост шерифа чи якийсь інший по закінченні терміну повноважень Мейдью. Відтак він спустився вниз, а трохи перегодом вернулася з роботи кайдаииа команда, отож він замкнув її в одиночній камері й думав, що хоч на час позбувся клопоту, коли це почув якийсь лемент, не виття, а саме лемент, у якому, одначе, не вловлювалося жодного слова. Тоді він схопив пістолет і знову кинувся нагору до одиночної камери з кайданниками, і побачив крізь грати, що в іншій камері стара забилася в куток, а той чорнопикий оддирає зі шворнями від підлоги залізні нари, стає посеред камери, тримаючи їх, мов дитячу люльку, над головою, і репетує, а тоді каже старій: "Не бійся, я тебе не скривджу" і жбурляє нари в стіну, далі підступає до замкнених дверей, хапається за сталеві грати, вириває двері зі стіни, з цеглою, завісами і всім чисто, виходить із камери, несучи двері над головою, ніби віконну сітку, й кричить, як на пуп: "Ось тепер мені добре. Ось тепер добре. Не бійтесь, я не втечу".
Певна річ, Кетчем міг застрелити його на місці, але по-
думав собі, як опісля мені сказав, що коли вже порушувати закон, то право першості щодо чорнопикого має належати Бердсонгам. І Кетчем не вистрілив. Натомість ускочив у камеру до кайданників, бо при його наближенні вони були позадкували від сталевих дверей, став за їхніми спинами й загорлав: "Ловіть його. Валіть його додолу!" Але чорнопикі теж воліли триматися позаду, і тоді він, вибравши місце, почав гамселити їх колодочкою пістолета, а тих, кого не діставав рукою, копати ногами, аж поки вони не погналися за ним. І, за словами Кетчема, цей чорнопикий добру хвилину поривав кожного, хто підходив, і шпурляв через увесь коридор, мов ганчір'яну ляльку, приказуючи: "Не бійтесь, я не втечу. Не бійтесь, я не втечу",— поки нарешті вони його збороли,— і на підлозі вже вирувала лиш одна велика купа чорних тіл, голів, рук і ніг, та навіть тоді, казав Кетчем, час від часу котрийсь із чорнопиких злітав у повітря і летів через увесь коридор з розчепіреними руками й ногами, як летюча білка, і з баньками, як автомобільні фари, але наостанку вони таки при-тисли його, і тоді прискочив Кетчем і давай стягувати чорнопиких, коли глядь! — аж він лежить насподі під цілою горою кайданників і сміється, а сльози, великі-превеликі, мов скляні кульки, біжать по його обличчю, поза вухами, і плюскають на підлогу, достоту як би хто кидав пташині яйця,— сміється-сміється та й каже: "Мабуть, мені просто несила втекти від своїх думок. Несила втекти від своїх думок". Ну що ти на це скажеш?
— Тільки одне,— гукнула дружина з їдальні.— Хочеш повечеряти в цьому домі—постарайся зробити це в найближчі п'ять хвилин. Бо рівно через п'ять хвилин я прибираю зі столу І' йду в кін©.
ДАВНІ ЛЮДИ
І
Спершу не було нічого. Тільки мжичив холодний безнастанний дощ, нерухомо сірів пізній листопадовії"! світанок і десь у ньому чулося все ближче валування гончаків. Потім Сем Фазерс, стоячи за хлопцем,— так само, як і тоді, коли хлопець із першої своєї рушниці мало не першим набоєм, яким її було заряджено, застрелив першого свого кролика на бігу,— торкнув малого за плече, і його пройняв дрож, хоч зовсім не від холоду. Олень уже був там.
Він не те що з'явився на видноті, а просто був там — не як привид, а як згусток світла і водночас його джерело, не тільки рухаючись у світлі, але й випромінюючи його, сам уже в бігу, такий, яким завжди бачиш оленя в ту частку секунди, коли він устиг побачити тебе, нахилений у сягнистому стрибку, з розмашистими рогами, навіть у тьмяному присвітлі схожими на крісельце-гойдалку, рівно поставлене у нього на голові.
— Давай,— сказав Сем Фазерс.— Швидко стріляй, але не квапся...
Хлопець зовсім не запам'ятав цього пострілу. Він мав дожити до вісімдесяти років, як його батько дожив, і батьків брат-близнюк, і їхній батько перед ними, але ніколи не міг пригадати ні звуку цього пострілу, ні віддачі приклада. Він навіть не пам'ятав, де поділась тоді рушниця. Він просто побіг. І ось він стояв над тим оленем, що лежав на вогкій землі, усе ще в пориві до бігу й нітрохи не схожий на мертвого, стояв над ним, тремтячи й відхекуючись, а Сем Фазерс знов уже був поруч і простягав йому ножа.
— Не підходь до нього спереду,— сказав Сем.— Коли він ще живий, то приб'є ратицями. Підходь ззаду і перше вхопи за роги, щоб ти встиг відскочити, якщо він спробує підвестися. А другою рукою заткни йому ніздрі.
Хлопець так і зробив: відхилив оленеві голову і Семо-вим ножем черкнув по пружній шиї, а Сем нахилився, занурив пальці в гарячу димну кров і розмазав хлопцеві по щоках. Потім у вогкому сірому лісі пролунав Семів ріжок, тоді вдруге і втретє, і зануртувала довкола тичба собак, що їх Джім тітки Тенні й Бун Хогенбек лиш тоді відігнали батогами, коли кожен гончак поласував кров'ю, і мисливці поз'їздилися, справжні тобто,— Волтер Юел, несхибний у пострілі, і майор Де Спейн, і старий генерал Компсон, і хлопців родич Маккаслін Едмондс, онук батькової сестри, отже, двоюрідний небіж йому, але старший за нього на шістнадцять років, і через те скорше рідний брат, ніж небіж, а ще скоріш — батько для нього (бо ж вони обидва були одинаками, і хлопців батько мав під сімдесят, коли він, хлопець, народився),— верхи на конях, вони дивилися на них двох згори — на старого, віком понад сімдесят літ, який два покоління пережив негром, але однаково зберіг обличчя й поставу свого батька, ватага племені чикасо, і на дванадцятирічного білого хлопця з відбитком закривавлених долонь на виду, який тільки намагався триматись рівно і не показати, що все в ньому дриготить.