Потім приїхали ваговози. Повітря пульсувало частим пихканням паровика, дзвоном і вищанням пили, до спуску під'їздила машина за машиною, і він злазив на кожну почережно, балансуючи руками, ставав на вантаж, що його мав виладувати, вибивав клини, відчіплював ланцюги і гаком, один по одному, спихав оцупки кипарисів, камедних дерев та дубів на спуск, притримуючи їх якийсь час, щоб двоє товаришів по бригаді змогли прийняти їх і відпровадити далі,— аж поки гуркіт розвантажування нових і нових ваговозів злився в один протяглий рев, якому вторували хрипкі покрики і, в міру того як підбивалося сонце й ряснішав піт, щораз частіші спалахи монотонного співу. Він, проте, не підспівував. А втім, він взагалі рідко коли співав, отож цей ранок власне нічим не різнився від усіх попередніх: височіючи, мов вежа, над головами підручних, що старанно відвертали від нього очі, вже по пояс роздягнений, без сорочки, із обв'язаними навколо стану шлейками комбінезона й пов'язаною на шиї хусткою, в кашкеті, що якимось дивом ще тримався на правому вусі, він працював і працював під дедалі жаркішим сонцем, і в його промінні краплини поту на тулубі, на сплеті м'язів під шкірою кольору темної ночі мінилися сталевою синявою, працював, аж поки опівдні не пролунав свисток.
— Обережно. Вступіться з дороги,— остеріг він двох підручних, що стояли перед спуском.
І скотив колоду на спуск, випростуючись над її об-вальним гуркотом, відступаючи н'азад дрібними швидкими кроками.
Тітчин чоловік ждав на нього — дід його зросту, але щуплявий, майже вутлий, з лудженим відерцем в одній руці і з накритою мискою в другій; вони посідали в холодку над струмком, неподалік від місця, де інші робітники відкривали такі ж посудини з обідом. У відерці був слоїк сколотин, загорнутий у чисту вологу шматину з сирового полотна, у накритій мисці — ще теплий пиріг із персиками.
— Вона спекла його для тебе сьогодні вранці,— сказав дядько.— Просить, щоб ти прийшов до нас додому.
Він мовчав, ледь подавшись уперед, зіпершись ліктями иа коліна, тримав пирога обіруч і глитав його — солодка начинка текла йому по бороді і, тягнучись, капала на груди, а він одно жував, часто блимаючи очима, ще дужче прихопленими червінню.
— Я був у тебе вчора ввечері, але не застав тебе. Це вона звеліла мені навідатись. Вона хоче, щоб ти прийшов до нас. Учора не гасила всеньку ніч лампи.
— Зі мною все гаразд,— сказав він.
— Ні, не гаразд. Що ж, бог дає, бог і забирає. Віруй і вповай на нього. А вона... вона може тобі помогти.
— Віруй і вповай? — перепитав він.— Чим і коли Мен-ні перед ним завинила? З якого побиту він так зі мною обійшовся?..
— Цить! — зупинив його старий.— Цить!
Відтак знову над'їжджали ваговози. Тепер він міг уже не шукати зачіпок, щоб перевести подих, зрештою, йому спало на думку, що він навіть забув про таку потребу, бо за рівномірним гримотом скочуваних униз колод уже й сам перестав чути власний подих; та ледве він спіймав себе на цій думці, як одразу ж відкинув її і, замість зіпхнути останню колоду на спуск, випростався, жбурнув, мов погаслу сірничину, гака, і перше ніж завмерло відлуння грюкоту щойно скоченої колоди сплигнув між двох скісних напрямних рейок спуску, обличчям до колоди на ваговозі. Він робив так і перше — брав колоду з ваговоза, випростувався, повертавсь і швиргав її на спуск, але щоб аж таку дровиняку, то ніколи; тож коли він став підпихати колоду до відкритого борту, а потім, присівши навпочіпки, просовувати під неї руки, погляди всіх робітників, навіть білого майстра, прикипіли до нього, і залягла гробова тиша, порушувана тільки ритмічним чахканням паровика та легким посвистом пили на холостому ходу. Потім він
на хвилю завмер. Так, ніби людині навіялося, передалося щось від цілковитої безвладності цього бездушного, неживого дерева.
І тут почувся чийсь голос:
— Узяв. Ба підняв.
І всі побачили шпару, просвіт між днищем кузова і колодою, і тепер дивилися, як він нескінченно повільно, зводячи докупи коліна, випростує розкарячені ноги, як повільно-преповільно надимається його втягнутий живіт, колесом випинаються груди, набрякає мотуззя жил на шиї, верхня губа відслонює зціплені білі зуби, голова відхиляється назад і тільки налиті кров'ю вирячені очі лишаються недвижні, й спостерігали, як пружинять, випростуються в ліктях його руки, поки добре виважена колода не опинилася в нього на^ головою.
— Тільки ж йому з цею не обернутися,— провадив той самий голос.— А спробує пустити її назад на ваговоза — вона його заб'є.
Та жоден робітник не ворухнувся. І враз — він навіть не набирався духу для надлюдського зусилля — колода ніби самохіть шугнула над його головою назад і, перекидаючись, зі стуком і грюком покотилася вниз по спуску; а він повернувся, одним сягнистим кроком переступив напрямні рейки й, минаючи товаришів, що давали йому дорогу, пішов через поруб до лісу, хоч майстер гукав йому навздогін:
— Гонивітре! — І знову: — Гей, Гонивітре!
На заході сонця, пройшовши чотири милі, він із собакою дістався до плавнів, над річкою, і перед його очима постала картина: ще один поруб, де ледве вистачило б місця для хатини на одну кімнату, і на ньому халупа, така собі напівдощата, напівбрезентова буда, а на її дверях, біля прихиленого до одвірка дробовика,— непоголений білий, що дивився, як він наближається з простягненою рукою, з чотирма срібними доларами на долоні.
— Мені бутель,— попросив він.
— Бутель? — перепитав білий.— А може, півкварти? Сьогодні понеділок. Залишилось із тижневої платні?
— Навідкладав,— буркнув він.— Чом же не бачу бутля?
Він чекав з начебто неуважним виглядом, часто кліпаючи налитими кров'ю очима, ледь відкинувши назад свою високо посаджену голову, потім повернувся був іти,— бутель він уже тримав при нозі, впіймавши його середнім пальцем за вушко,— коли білий глянув йому спильна в очі, ніби оце побачив їх уперше,—в очі, сповнені вранці
тільки лихоманкової напруги, а тепер мовби сліпі, невидющі, очі зовсім без білків.
— Ні,— сказав білий.— Давай-но сюди бутля. Тобі ще галона бракувало. Я наллю тобі тільки півкварти, атож, півкварти. І зараз же забирайся звідси, і щоб ноги твоєї! тут більше не було. Не потикайся сюди, доки...