— Він шукав не там, де слід,— сказав Лукес.— Нишпорив на тому пагорбі. А гроші закопані внизу, десь на краю видолинка. Двоє білих, що заявились уночі чотири роки тому й дали тягу з двадцятьма двома тисячами доларів...
Едмондс устав з крісла й випростався. Повільно, глибоко вдихнув повітря і твердою ходою рушив до Лукеса.
— Нарешті ми з Джорджем Вілкінсом скараскались його.
Рішуче простуючи до нього, Едмондс видихнув повітря. Йому здавалося, що він кричить, але це був тільки шепіт.
— Забирайся геть! — сказав він.— І щоб твоєї ноги тут більше не було. Ніколи. По закупки присилай тітку Мол лі.
Розділ третій І
Едмондс підвів очі від гросбуха, глянув у вікно, побачив на дорозі стару жінку й не впізнав її. Він знову схилився над книгою й, тільки почувши, як жінка дряпається сходами, та побачивши її в дверях крамниці, нарешті зрозумів, хто це. Вже близько п'яти років він не зустрічав старої на вулиці. Коли він минав її хату, верхи об'їжджаючи плантацію, вона сиділа на ганку — обличчя зморщене, голова похилена, в роті тростиновий цибух череп'яної люльки — або прала на задвірку в балії білизну й розвішувала її на шворках, повільно, через силу, як усі
(1837—1908) — державний
'Клівленд Стівен Гровер діяч США.
старі люди, й навіть Едмондсові, якщо він взагалі про це думав, мусила здаватися далеко старшою своїх років, хоч він добре знав, скільки їй. Регулярно, раз на місяць, він завертав туди, припинав кобилу до тину і входив до хати з бляшанкою тютюну та торбинкою її улюблених м'яких дешевих цукерок і з півгодини гостював у неї. Мовляв, задобрював фортуну, так само, як римські центуріони робили узливання перед тим, як випити вина, та це було фактично задобрювання своєї совісті, хоч він, можливо, й не признався б, що має її, а також предків у образі й подобі негритянки, бо саме вона заступила йому рідну неньку — не лише допомогла йому прийти на світ тієї дощової ночі, коли розлилася повідь і чоловік її ледве життя не рішився, приставивши, хоч і запізно, лікаря, а й оселилася в його домі разом зі своїм дитям і спала біля нього, білого, та свого чорного немовляти в одному покої, щоб і йому давати грудь аж до самого відлучення, і ніколи не кидала його надовго, аж поки він дванадцятилітнім хлопцем не поїхав учитися,— дрібна, майже крихітна, ця жінка, здавалось, упродовж сорока років дедалі глибше вростала в землю, ходила, скільки він пам'ятав, у тій самій чистій білій хустці та фартусі, молодша — він це знав — за Лукеса, але на вигляд далеко старша, неймовірно стара — в останні кілька років вона почала кликати його батьковим ім'ям або навіть так, як старші негри зверталися до його діда.
— Боже милосердний,— вигукнув він.— Ти сама прийшла в таку далеч? Чому ж не прислала Лукеса? Невже в нього вистачило розуму дозволити тобі...
— Він саме спить,— відповіла вона, трохи засапана з дороги.— Через те я й змогла прийти. Мені нічого-ле треба. Я прийшла тільки побалакати з вами.
Вона трохи повернула своє обличчя до вікна, й Едмондс побачив на ньому безліч зморщок.
— Я тебе слухаю,— сказав він, підвівся з обертового крісла й присунув із-за бюрка інше, простеньке крісло з ніжками, поскріплюваними дротом.— Прошу,— сказав. Але вона тільки зиркала невидющими очима то на нього, то на крісло. Тоді він узяв її під руку, що крізь кілька одежин, піддягнутих під збляклу, чистісіньку сукню, здавалася не грубшою за тростиновий цибух її люльки, підвів до крісла й посадовив; коли вона сіла, складки її рясних спідниць ураз розпустилися. Вона вмить схилила голову й відвернулася, затуляючи очі скарлюченою долонею, схожою на жмуток висохлого зчорнілого коріння.
— Світло ріже очі,— тихо промовила.
Він допоміг їй підвестися і повернув крісло спинкою до вікна. Цього разу вона сіла вже сама. Едмондс умостився знову в обертовому кріслі.
— Ну так що ж тебе привело до мене? — запитав він.
' — Я хочу покинути Лукеса,— прошепотіла вона.— Хо
чу... хочу...
Едмондс сидів непорушний, мов статуя, втупившись у її обличчя, невиразне проти світла.
— Чого ти хочеш? — перепитав.— Розлучитися? Після сорока п'яти років подружнього життя, у твої літа? Що. ж ти робитимеш? Як сама даси собі раду...
— Я ще можу працювати. Я буду...
— Отуди к бісу,— сказав Едмондс.— Я ж зовсім не про це, сама знаєш. Тим більше, що батько не забув у своєму заповіті забезпечити тебе до кінця життя. Мене цікавить, що ти робитимеш? Покинеш дім, вашу з Лукесом спільну власність, і підеш жити до Нет і Джорджа?
— Це теж не годиться,— відповіла вона.— Я виїду звідси назовсім. Бо він здурів. Відтоді, як доп'яв оту машину. Він із... із...— Хоч Едмондс і вимовив щойно Джорджеве ім'я, вона все ж обминала його — він це відчув. Застигши нерухомо й дивлячись кудись у простір (так принаймні йому здавалось), поклавши на коліна долоні, подібні до двох чорнильних ляпок на чистому фартусі, вона вела далі: — ...Щоночі пропадає з нею до самого світу, шукає закопані гроші. Дійшов до того, що вже занехаяв власне господарство. Я і кобилу та свиней годую, і корову дою — тягну все сама. Та я на це не нарікаю. Така робота мені під силу. Я залюбки труджуся, коли він слабує тілом. Та тепер він заслаб на голову. Тяжко заслаб. Вже й до церкви не встає в неділю. Він тяжко хворий, сер. Чинить гріх. І я боюся...
— Чого ти боїшся? — спитав Едмондс.— Лукес дужий, як віл. Він справніший навіть за мене. Поки не почнуться жнива, він може собі вилежуватися, бо що ж йому ще робити? Не бійся, нічого з ним не станеться, як він із Джорджем трохи понишпорить ночами у видолинку. Д наступного місяця він муситиме облишити свої пошуки, щоб зібрати бавовну.
— Я не того боюся.
— А чого?— запитав Едмондс.— У чім річ?
— Я боюся, що він їх знайде.
Едмондс знову пильно подивився на неї.
— Боїшся, що він їх знайде?
Йому ще й досі здавалось, ніби вона дивиться кудись у простір — непорушна, крихітна, як лялька, як медальйонне зображення.
— Бо господь глаголе: "Що віддано землі моїй, те моє, і я воскрешу його в останній день. І хай убоїться всяк, чи то чоловік, чи жінка, торкнутися його". Ось чого мені страшно. Ось чому я мушу піти від Лукеса, звільнитися від нього.