Лукес розмірковував, схилившись над машиною і досі не відводячи від неї очей.
— Гроші ми знайдемо ще цієї ночі,— сказав він.— Ви даєте машину, а я показую, де шукати, половина скарбу вам, а половина мені.
— Ха-ха-хаІ — хрипко зареготав комівояжер, але на його обличчі не ворухнувся жоден м'яз, опріч хіба тих, що розмикали уста.— Оце втнув!
Лукес метикував над скринькою.
— Неодмінно знайдемо, начальнику,— несподівано втрутився Джордж.— Пам'ятаю, три роки тому сюди прокралися двоє білих, викопали за ніч старовинного глека з двадцятьма двома тисячами доларів і ще вдосвіта накивали п'ятами.
— Авжеж,— посміхнувся комівояжер.— І ти знав, що там було рівно двадцять дві тисячі дзвінкою монетою, бо, мабуть, напав на місцину, де вони повикидали дрібняки, не захотівши з ними марудитися.
— Ні, сер,— заперечив Джордж.— Доларів було, може, й більше, ніж двадцять дві тисячі. Глек був отакенний.
— Джордже Вілкінс,— погукав його Лукес. Він усе ще стримів у дверцятах автомобіля. Гукаючи, навіть не повернув голови.
— Слухаю, сер,— озвався Джордж.
— Прикуси язика.
Лукес вивільнив з автомобіля плечі й голову, обернувся і скинув оком на комівояжера. Білий молодик знову побачив його обличчя, цілком непроникне і навіть холоднувате.
— Даю вам за неї мула,— сказав Лукес.
* — Мула?
— Цієї ночі ми знайдемо гроші, і я за триста доларів відкуплю його у вас.
Джордж гучно втяг у себе повітря. Комівояжер ковзнув по ньому очима, по збитому набакир брилеві, по тремтячих повіках. Відтак перевів погляд на Лукеса. Вони ззирнулися — метикуватий, ураз споважнілий, ураз зацікавлений білий молодик і байдужісінький негр.
— Мул твій власний?
— А як би я міг пропонувати вам чужого? — знизав плечима Лукес.
— Тоді покажи його,— попросив комівояжер.
— Джордже Вілкінс! — звернувся Лукес до зятя.
— Слухаю, сер.
— Піди-но лишень до моєї стайні й принеси обротьку.
II
Едмондс виявив пропажу мула, тільки-но стайничі, Ден та Оскар, пригнали ввечері табун із пасовиська. То була трирічна мулиця, вагою в тисячу сто фунтів, на кличку Еліс-В'юнка Стріла — навесні її не змогли в нього виторгувати й за триста доларів. Він навіть не вилаявся. Тільки передав свою кобилу Денові й чекав край загороди для мулів, аж поки шпарке тупотіння кінських копит вщухло у присмерку, а тоді почало наростати знов. Під'їхавши до Едмондса, Ден сплигнув із сідла і вручив йому ліхтарик та пістолет. Далі всі троє — Едмондс знову на кобилі й двоє негрів охляп на мулах — перетяли пасовисько ще раз, перехопилися через потік і дістались до вилому в загороді, кудою виведено мулицю. Звідти по слідах мулиці й крадія, відбитих у м'якій землі, добулися краєм бавовникового поля до шляху. Сліди й тут правили їм за дороговказ; Ден освітлював їх ліхтариком, ступаючи тепер м'яким узбіччям встеленої жорствою дороги, де вів непідкуту мулицю злодій.
— Копито Еліс,— зауважив Ден.— Я впізнав би його де завгодно.
Вже опісля Едмондс зрозумів, що обидва негри впізнали й людську ступню. Але на той час гнів і досада притупили його постійну пильність до негрів. Ті б не сказали, чиї то сліди, навіть на його жадання, але свідомість того, що вони це знають, допомогла б йому знайти правильну відповідь і, отже, уникнути кількох годин душевного сум'яття й фізичної напруги, що оце починалися —для нього.
Вони збилися зі сліду. І все ж таки він мав надію, що помітить те місце, де мулицю вантажили на пригнану заздалегідь машину; тоді б він вернувся додому й зателефонував шерифові у Джефферсон, а також у мемфіську поліцію, хай би завтра побували на кінській торговиці. Проте всі їхні пошуки були марні. Щоправда, майже через годину вони віднайшли сліди, урвані на жорстві, та перетнувши дорогу, побачили їх знову: сліди вели в придорожні бур'яни, де знов губилися, щоб з'явитись тепер у полі за триста ярдів звідти.
Голодний бо не вечеряв, лютий, як чорт, він їхав верхи на кобилі, цілісінький день не розсідлуваній і теж не нагодованій, за двома хисткими тінями негритянських мулів, кленучи Еліс і ніч, і єдину іскорку світла, від якого вони хоч-не-хоч залежали.
Через дві години вони опинилися на дні видолинка за чотири милі від дому. Тепер і він спішився, щоб не розчерепити собі голову об якусь гілляку: однією рукою вів кобилу, а другою захищав лице, пробираючись підліском із заростями ожини, між надгнилого колоддя та верховіття вітролому, зашпортуючись і збиваючи тіло, і так пильно дивився собі під ноги, що не помітив, як негри зупинились, і наткнувся на одного з мулів; мул, оскаженівши, хвицнув копитом і неодмінно був би зачепив його, коли б він інстинктивно не відскочив убік. Та ледве він відскочив, як з голосною лайкою сахнувся знов, щоб не напоротися на другого невидимого мула, котрий міг бути там, і тільки тоді до нього дійшло, що ліхтарик більше не світить, а попереду між дерев миготить димучий посвіт від смолоскипа. Той посвіт рухався.
— Слушно,— сказав Едмондс поквапливо.— Ліхтарика більше не світіть.— І покликав Оскара: — Віддай мула Де-нові, хай держить, і візьми в мене кобилу.
Едмондс чекав, дивлячись на заграву, поки негр намацав його руку. Потім випустив гнуздечку й обійшов мулів, уже з пістолетом напоготові, все ще неспроможний відірвати очей від хисткого світла.
— Дай мені ліхтарика,— звелів Денові,— а сам з Оскаром чекай тут.
— Я волів би піти з вами,— сказав Ден.
— Гаразд,— погодився Едмондс, не спускаючи очей зі світла.— Хай Оскар подержить мулів.
Не чекаючи, він рушив уперед і за хвилину вже чув Де-нову ходу в себе за спиною — обидва налягали на ноги, скільки дозволяла обережність. Лють уже не морозила Едмондсові душу. Навпаки, вона розпалювала його, сповнювала завзяття, своєрідної мстивої радості весь час, поки він з ліхтариком у лівій руці й пістолетом у правій продирався крізь хащі й вітролом — тим навальніше, чим більше скорочувалася відстань до смолоскипа.
— Давній Індіанський пагорб,— пробубонів Ден за його спиною.— Через те й світло блимало так високо. Він і Джордж Вілкінс запевне все вже там перекопали.
— Він і Джордж Вілкінс? — перепитав Едмондс, зупинившись, мов укопаний, а тоді рвучко обернувся. Зне-