Вони нашвидку поснідали. Поки бігли до загороди по коней, дядько Ферт почепив краватку. Якщо він і носив коли краватку, то тільки через Терла, й востаннє витягав їі з шухляди отої торішньої літньої ночі, КОЛИ ДЯДЬКО Кум-
пан збудив їх криком: "Вилазьте з ліжка, та живо, сто чортів!" Дядько Кумпан взагалі не мав краватки; як казав дядько Ферт, він не зважився б носити її навіть у такій стороні, як їхня, де дами, дякувати богу, трапляються так збіса рідко, що можна було цілими днями їхати верхи навпростець, не маючи потреби давати гаку, щоб не наткнутися на котрусь із них. Бабуся Каса (сестра дядьків Ферта та Кумпана й вихователька Каса по смерті його матері; звідси його ім'я Маккаслін — Керазерс Маккаслін Едмондс) зауважила якось, що для обох дядьків краватка не що інше, як ще один спосіб утерти носа тим, хто править, ніби вони й на вигляд — викапані близнюки, бо обидва навіть у шістдесят ладні були чубитися з усяким, хто скаже, що не розрізняє їх. Касів батько відповідав на те, що хто бодай раз грав у покер з 'дядьком Кумпаном, уже ніколи не сплутає його з дядьком Фертом чи будь-ким іншим.
Джонас чекав з двома осідланими кіньми. Дядько Ферт, навіть сідаючи на коня, аж ніяк не скидався на шістдесятирічного — сам сухорлявий і спритний, мов кіт, з коротко підстриженим сивим волоссям на круглій голові, з твердим поглядом сірих очиць, з білою щетиною на щелепі; кінь уже рушав, уже біг риссю крізь відчинену хвіртку, коли він устромив ногу в стремено й скочив у сідло. Кас і собі виліз на поні, виліз, перше ніж Джонас устиг його підсадити, й ударами п'ят погнав коника різким частим чвалом за дядьком Фертом до хвіртки, аж ураз біля неї виріс дядько Кумпан (Кас навіть не зауважив, як той опинився там) і вхопив коня за вудило.
— Приглядай за ним,— мовив дядько Кумпан.— Приглядай за Тіофілесом. Тільки-но помітиш, що пахне смаленим, повертай коня назад і жени чимдуж по мене. Чув?
— Атож, сер,— відказав Кас.— А тепер пустіть мене. А то я не злапаю навіть дядька Ферта, не те що Терла.
Дядько Ферт їхав на Чорному Джоні: якби вони запримітили Терла бодай за милю від воріт містера Гюберта, Чорний Джон наздогнав би його за дві хвилини. Виїхавши на розлогу рівнину, звідки до містера Гюберта лишалося милі зо три, вони, звичайно ж, угледіли за якусь милю перед собою Терла верхи на мулі Скелеті. Дядько Ферт, що скакав, припавши до гриви свого огира і, мов лиска, виставивши вперед круглу голівку на вузлуватій шиї, рвучко осадив коня.
— Ач, аж куди забіг,— прошепотів він.— Ти лишайся
позаду, а то ще сполохаєш його, як тебе побачить. А я поїду через ліс навперейми, і ми застукаємо його коло броду.
Отож Кас почекав, поки дядько Ферт зник у лісі. І тільки тоді рушив уперед. А проте негр усе ж помітив його. Надто стрімко наблизився Кас — можливо, він боявся, що не встигне побачити, як утікач потрапить у засідку. І почалася гонитва — розкішнішої він ще зроду не бачив! Старий Скелет біг як ніколи, і Кас уперше відкрив, що Терл може на мулі посуватися ще швидше, ніж звичайно бігцем. Дядько Ферт гигикнув у лісі, й відразу ж розлігся тупіт, і з-за дерев у шаленому гоні, мов яструб, розплатаний над землею, вилетів Чорний Джон із дядьком Фертом, що переважився вперед аж до його вух, різко погукуючи,— достоту горобець на спині чорного яструба,— і перелетів поле, рівчак і ще одне поле; Кас теж помчав навскочки, тобто не зогледівся, як кобилка помчала сама,— й загорлав і собі. Адже Терл — чорний і мусив, щойно їх побачить, сплигнути з мула й тікати пішкура. Одначе Терл не зробив так; можливо, вже стільки разів давав драпака від дядька Ферта, що встиг принатуритися до способу, яким тікають білі. Здавалось, Томін Терл і старий Скелет сполучили свої природжені можливості: швидкість негритянського бігу з найпрудкішим чвалом, на який будь-коли спромагався старий мул, і цього було досить, щоб вони встигли до броду раніше за дядька Ферта. Бо коли Кас прискакав туди на поні, Чорний Джон, весь у милі, ледве одводив дух, а спішений дядько Ферт, щоб дати коневі відсапнути, водив його по колу під звуки ріжка, що сурмив на обід у Гюберта, за милю звідти.
Проте якийсь час видавалося, ніби Терла нема і в містера Гюберта. Хлопець-сурмач ще сидів на воротях і сурмив у мисливський ріжок; власне кажучи, це були ніякі не ворота — просто дві ушули, й на вершечку однієї з них чорний хлопчак, завбільшки з Каса, сурмив у ріжок, з яким полюють на лисів; тут починався так званий замок Уорік, чию назву міс Софонсіба не переставала повторювати людям, навіть тим, хто віддавна знав цю її фанаберію, і, не почувши "Уорік" в розмові про Гюбертову маєтність, ніби не розуміла, про що йдеться, так, наче вони з містером Гюбертом володіли різними плантаціями, розміщеними в два яруси на тій самій земельній площі. Містера Гюберта вони знайшли в альтанці — той сидів, зануривши босі ноги в струмок, і попивав віскі з водою та цукром. Але Терла ніхто тут іще не бачив; довгенько навіть скидалося на
те, що містер Гюберт не вельми розуміє, про кого запитує дядько Ферт.
— А, отой чорний,— сказав він нарешті.— Після обіду розшукаємо.
Ніщо, одначе, не віщувало, що вони коли-небудь сядуть до столу. Містер Гюберт і дядько Ферт смакували віскі з водою та цукром, потім містер Гюберт розпорядився сказати хлопцеві на ушулі, що вже можна не сурмити, й вони смикнули ще по склянці, хоч дядько Ферт усе приказував:
— Я тільки забрати чорного. Нам треба зразу вертати" ся додому.
— Після обіду,— правив своєї містер Гюберт.— Не присочимо десь біля кухні — спустіймо собак. Ті вже напевно вистежать його, коли це тільки не понад спромогу звичайних смертних лягавих псів.
Нарешті з дірки у віконниці на горішньому поверсі виткнулася рука й замахала чимось схожим на білу хусточку. Вони подалися до будинку задньою верандою, і містер Гюберт, як завжди, не забув остерегти їх перед про-гнилою мостиною у підлозі, якої він досі не полагодив. Потім вони стояли у передпокої, аж поки зачулося побризкування, скрип, шурхіт, війнуло парфумами і сходами спустилася міс Софонсіба. Вона красувалася зашпиленим у кок волоссям під мереживним очіпком, мала на собі святкову сукню, кілька разків намиста, червону стрічку, зав'язану бантом на шиї, і вийшла у супроводі негритянського дівчати з віялом, але Кас, що стояв тихенько за спиною в дядька Ферта, дивився тільки на її губи, чекаючи, поки вони розтуляться і він побачить її зуб кольору масті чалого. Він зроду не зустрічав когось іще з такими зубами, і тепер йому згадалася розмова бабусі з батьком про дядьків Ферта і Кумпана й бабусині слова, що міс Софонсіба колись, у цвіті літ, була вродливицею. Може, й справді була. Цього він не знав. Він мав заледве дев'ять років.