Та ось уже закінчено і пообідню роботу. Лукес одвів Едмондсового мула до стайні, нагодував його й повісив упряж до завтра на кілочок — звичайне її місце. Нарешті, вертаючись путівцем зеленого літнього надвечір'я, коли в повітрі плавали мерехтливі блищаки й раз у раз хором озивалися дремлюги, а жаби плюхали та кумкали вздт*/к
потоку, він уперше поглянув на свою хату, на тонкий султанчик вечірнього диму, застиглий над бовдуром,— і груди його задихали дедалі бурхливіше, напинаючи вицвілу сорочку, аж та мало не тріскала в петельках. З такою наругою він змириться хіба що на старість. А втім, ні, ніколи— хай би він дожив і до ста років, забув її обличчя і ймення, як і ймення білого та своє власне. "Мені доведеться його вбити,— вирішив він,— або ж забрати її і податися геть".
На мить у нього майнула думка піти до білого й повідомити, що вони з дружиною вирушають зараз же, цього ж вечора, негайно. "Але я можу взяти гріх на душу, як побачу його зараз,— подумав він.— Я вже вирішив податися Геть, а як побачу його, стрінуся з ним оце тепер, то можу передумати. Добрий же з мене чоловік! Він півроку тримає її у своєму домі, й мені байдуже, а коли він відсилає її назад, я вбиваю його. А це ж однаково, що заявити прилюдно, на повен голос: він відіслав її назад не тому, що послухав мене,— просто вона йому вже набридла".
Лукес відчинив хвіртку в огорнутому сірим присмерком паркані. Цей паркан він поставив своїми руками ще тоді, як подружжя дістало хату від старого Каса, і сам-таки вимостив наношеним із поля камінням доріжку через голе подвір'я, яке дружина, бувало, щоранку замітала лозовим віником, згортаючи чистий пил у мудровані візерунчасті лінії, що вилися між квітниками в обрамленні з грузу, битих пляшок, порцелянового череп'я і скалок кольорового скла. Цієї весни вона коли-не-коли навідувалась, щоб доглянути квітники, тож ті цвіли, як звичайно,— невибагливі яскраві квіти, що їх так любило її і його плем'я: щириця і соняшник, канни і мальви,— але з минулого року доріжки поміж ними були неметені. "Так,— подумав він,— доведеться його вбити або покинути ці краї".
Лукес увійшов до сіней, а звідти до хати, де два роки тому розпалив вогонь, що мав пережити їх обох. Опісля він не завжди міг пригадати, що саме сказав, ступивши на поріг, проте ніколи не забував, з якою люттю, подивом і недовірою водночас подумав: "Хай йому абищо, їй досі було й невдогад, що я здатний щось запідозрити". Дружина сиділа перед коминком, де варилася вечеря, й тримала на колінах дитину, долонею затуляючи їй личко від світла й жару,— дрібна вже й тоді, за багато років до того, як її тіло — навіть, здавалося, й кості — почало всихати й мізерніти. Він став над нею, дивлячись на дитя, не своє, а біле, на те, як воно тицяється носиком у темну, иабубня-
вілу грудь не Едмондсової, а його власної і вже втраченої дружини; його охопила лють, що син білого має заступати його рідного, і він з голосним криком, розчепірюючи пальці, мов пазурі, простиг руки до маляти, але вона рвучко схопила його за зап'ясток.
— А де наш? — закричав він.— Де мій?
— Спить онде в ліжку! — показала вона.— Можеш піти поглянути!
Та він і далі стояв над нею нерухомо, а вона не випускала його зап'ястка з лещат своїх пальців.
— Не могла ж я покинути його дитяти! Сам знаєш. Мусила взяти з собою!
— Не бреши! — визвірився він.— Не кажи мені, буцім Зек Едмондс знає, де воно.
— Знає! Я сказала йому!
Він випручнув свій зап'ясток, відкинувши дружинину руку; тихо клацнули зуби, коли відштовхнута долоня вдарила її у підборіддя, і він побачив, як вона підносить руку собі до вуст, але рука опадає знов.
— Так тобі й треба,— мовив він.— Зараз у тебе поллється кров, але хіба вона твоя? Хіба ти не зрадила свою кров?
— Дурень,— закричала вона.— О боже ж мій, боже,— забідкалася раптом.— Гаразд. Я віднесу його. Вже й сама збиралася. Тітка Тісбі може загорнути йому в ганчірочку цукру...
— Ні, ти не понесеш,— сказав він.— І я теж ні. Гадаєш, Зек Едмондс сидітиме спокійно, повернувшись додому і викривши пропажу? Ні! — вигукнув він.— Я ходив до його оселі по свою жінку. Хай же він прийде до мене по свого сина!
Він чекав на ганку, йому було видно, як по той бік долини мерехтить світло в будинку Едмондса. "Ще не повернувся,— подумав він, дихаючи поволі, розмірено.— Спішити нікуди. Хай-но він почне. А я вже докінчу. І тоді — по всьому. Все буде гаразд". Потім світло згасло. Він став спокійно проказувати вголос: "Зараз. Зараз. Не може ж він так хутко сюди дійти". Він примовляв так іще довго, хоч і розумів, що той уже встиг би обернутися сюди й назад щонайменше з десять разів. А тоді йому здалося, паче він знав із самого початку, що Едмондс не прийде, ба не мав у цьому ані найменшого сумніву, ніби оце зараз був у домі білого й бачив, що той і собі жде, втупивши очі в його, Лукесову, хату. Нарешті він зрозумів, що білий навіть ждати не жде, й відчув себе так, наче сто-
яв уже в його спальні, дослухаючись до тихого віддиху сонного і тримаючи в руці розімкнуту бритву над безборонним, байдужим до небезпеки горлом.
Він знову ввійшов до хати — у кімнаті в ліжку спала його дружина з двома немовлятами. Вечерю, що варилася в коминку ще тоді, як він зайшов сюди смерком, досі не знято з вогню, рештки її давно википіли й звугліли, а тепер уже чи й не зовсім прочахли серед пригаслого приску. Він одставив каструльку та кавник набік, потім цурпалком прогорнув попіл у кутку, оголюючи черінь, і послиненим пальцем торкнувся однієї з цеглин. Вона була гаряча, щоправда, не пекла, не палила, проте мала в собі якийсь затамований, захований у надрах жар, згусток отих двох років, коли над нею безнастанно гуготів вогонь, згусток не вогню, а самого часу, і, здавалося, вона не охолоне, хоч би вогонь і погас, хоч би її й поливали водою, бо охолодити її може тільки час. Він підважив цеглину лезом ножа, вишкріб з-під неї теплу глину й видобув невеличку металеву скриньку, що майже сто років тому була особистою власністю його білого діда, Керазерса Маккасліна, потім вийняв із неї вузлик, туго напханий монетами,— він почав їх відкладати, не маючи ще й десяти років, і на деяких з них стояла дата трохи не з часів Керазерса Маккасліна. Дружина, облягаючись на ніч, скинула тільки черевики. (Він упізнав їх теж. Вони належали білій жінці, чиє життя і смерть — то тільки омана). Він поклав зав'язані у вузлик гроші в один з них, підійшов до горіхового комода, весільного подарунка Айзека Маккасліна, і вийняв із шухляди бритву.