Мак-Мердо підійшов до вікон і щільно позавішував їх.
— Дарма, нікому не спаде на думку заглядати сюди.
— А раптом він не прийде? Раптом він зачув небезпеку? — спитав секретар.
— Прийде, не бійтесь, — відповів Мак-Мердо. — Він так само хоче прийти, як ви — побачити його. Цитьте! Слухайте!
Всі застигли, як воскові ляльки, дехто — з піднятими склянками в руках. Пролунали три гучні удари в двері.
— Тихше! — застережливо підняв руку Мак-Мердо.
Вбивці почали намацувати зброю.
— Мовчіть! — прошепотів Мак-Мердо й вийшов з кімнати, обережно зачинивши за собою двері.
Убивці чекали, нашорошивши вуха. Вони рахували кроки свого товариша. Ось він відчинив двері. Долинуло кілька слів привітання. Потім — чужі кроки та незнайомий голос. Наступної миті грюкнули двері і хтось крутнув ключ у замку. Здобич потрапила до пастки. Тигр Кормак зловтішно засміявся, але Мак-Ґінті затулив йому рота своєю велетенською долонею.
— Цить, дурню! — прошепотів він. — Ти викажеш нас усіх!
У сусідній кімнаті точилася якась розмова. Потім двері відчинились і з’явився Мак-Мердо, приклавши до вуст палець.
Він підійшов до столу й поглянув на вбивць. Із ним сталася якась переміна. Мак-Мердо був схожий на людину, що закінчує велику роботу. Його обличчя враз скам’яніло. Очі за окулярами аж палали від хвилювання. Він немовби запанував над іншими. Ті здивовано втупились у нього, але він нічого не сказав, озираючи тим самим дивним поглядом то одного, то іншого з них.
— Ну-бо! — озвався нарешті Мак-Ґінті. — Він тут? Берді Едвардс тут?
— Так, — поволі промовив Мак-Мердо. — Берді Едвардс тут. Берді Едвардс — це я.
Після цих коротких слів запанувала мовчанка; здавалося, що в кімнаті нікого немає, — такою глибокою була ця тиша. Було чути навіть, як булькотить казанок на вогні. Сім блідих облич обернулися до чоловіка, що височів тепер над ними, жахаючи їх. Потім гучно брязнуло розбите скло, фіранки попадали на підлогу, й усі вікна наїжачились блискучими рушничними цівками.
Мак-Ґінті заревів, мов поранений ведмідь, і кинувся до напіввідчинених дверей. Але там його зустріла цівка револьвера; з-за дверей суворо дивилися блакитні очі капітана Марвіна з гірничої поліції. Майстер позадкував і знову впав на стілець.
— Отак буде безпечніше, раднику, — промовив чоловік, що його вони знали як Мак-Мердо. — І вам теж, Болдвіне, якщо не заберете руку з револьвера... Киньте його негайно! Отак. А тепер слухайте. Будинок оточено — тут сорок озброєних полісменів, тож судіть самі, чи варто чинити опір. Заберіть їхню зброю, Марвіне!
Під цівками рушниць розпочинати двобій справді не варто було. В Чистіїв відібрали зброю. Приголомшені, спантеличені, вони сиділи круг столу.
— Вислухайте мене на прощання, — вів далі чоловік, що заманив їх до пастки. — Гадаю, що до суду ми більше не зустрінемось. Я хочу дати вам трохи поживи для роздумів — ви ще матимете час подумати. Тепер ви знаєте, хто я такий. Зараз я можу відкрити свої карти. Я Берді Едвардс із агентства Пінкертона. Мені доручили викрити вашу банду. То була важка й небезпечна гра. Жодна душа, навіть наближчі мої друзі, не знала, що то була за гра. Знав лише капітан Марвін та ще мої наймачі. Але тепер, сьогодні ввечері, я, дякувати Богові, виграв!
Сім мертвотно-блідих облич дивилися на нього. Втуплені очі палали ненавистю. Він прочитав у них невблаганну погрозу.
— Може, вам здається, що гру ще не скінчено? Може, й так. Але багатьом з вас уже не доведеться в неї грати. Крім вас, сьогодні заарештували ще шістдесятьох. Правду кажучи, коли мені передали цю справу, я не дуже вірив у те, що це ваше товариство існує насправді. Я думав, що це газетні качки, але тепер переконався. Дізнавшись, що Чистії пов’язані з масонами, я вирушив до Чикаго і вступив до ложі. Але й тоді я гадав, що то газетні плітки, бо не помітив у масонстві нічого лихого.
Щоб скінчити роботу, я переїхав до гірничої долини. Діставшися сюди, я побачив, що помилявсь і що насправді це не порожні балачки. Я залишився тут. У Чикаго я нікого не вбивав і не підробив жодного долара. Ті гроші, які ви діставали від мене, — справжнісінькі. Але я знав, як можна припасти вам до душі, тож і вдав, ніби переховуюсь від закону. Все це подіяло так, як я й сподівався.
Отак я пристав до вашої пекельної ложі й почав з’являтися на її нарадах. Ви, мабуть, думали, що я такий самий, як ви. А насправді? Тієї ночі, коли я вступив до спілки, ви побили старого Стенджера. Я не зміг його попередити, але зупинив вашу руку, Болдвіне, коли ви трохи не вбили його. Я не зумів порятувати Данна та Менсіса, бо нічого про них не знав, але тепер побачу, як вішатимуть їхніх убивць. Я попередив Честера Вілкокса; коли вибухнув його будинок, він сам з родиною був уже в безпеці. Багатьох злочинів я не зміг зупинити, але пригадайте, як часто ваші жертви повертались додому не тією дорогою, чи їх не було вдома, коли ви їх відвідували, чи вони сиділи в кімнаті, коли ви чекали їх надворі. Це все моя робота.
— Клятий зраднику! — просичав крізь зуби Мак-Ґінті.
— Називайте мене, як собі хочете, Джоне Мак-Ґінті. Ви й ваші спільнику — вороги Бога й людей у цих краях. Я — єдиний, хто став між вами й бідолахами, яких ви тримали в лабетах. Був лише один спосіб покінчити з цим, і я ним скористався. Ви називаєте мене зрадником, але я певен, що тисячі тутешніх мешканців назвуть мене визволителем, що врятував їхні душі. Три місяці я жив тут. І прожив би ще три місяці, — скільки завгодно, щоб вивідати всі ваші таємниці. Я прожив би тут іще довше, якби знав, що ви не довідаєтесь про мою таємницю. Але лист, який надійшов з міста, спонукав мене діяти швидко.
Мені більше нема чого сказати, крім того, що я зустріну свою смертну годину спокійно, згадавши, як попрацював у цій долині. Все, Марвіне, я не затримуватиму вас. Беріть їх і ведіть, куди треба.
Розповідь моя добігає кінця. Того вечора Скенлен одержав запечатаний лист із дорученням віднести його Етті Шефтер; він виконав це доручення, лукаво підморгнувши і всміхнувшись їй. А наступного ранку чарівна жінка та чоловік із напізатуленим обличчям сіли в спеціальний потяг, замовлений у тутешньої залізничної компанії, й назавжди покинули цю небезпечну місцину. То була остання хвилина, коли Етті та її коханий ступали Долиною жаху. Десятьма днями пізніше вони обвінчалися в Чикаго, і старий Джейкоб Шефтер був на їхньому весіллі свідком.