Долина жаху

Сторінка 16 з 43

Артур Конан Дойл

— Аж ніяк.

— І знову-таки, якби вам спало на думку покинути схований велосипед, то ви одразу, напевно, відмовилися б від неї, бо навіть найбільший недотепа скаже, що велосипед — то найважливіша річ для людини, яка змушена рятуватися втечею.

— Я нічого не можу тут пояснити.

— Але хіба може існувати така низка подій, щоб людський розум не знайшов їм пояснення? Просто так, заради вправи, без дошукування правди. Я спробую показати вам інший перебіг думок. Правду кажучи, це просто плід моєї уяви, але хіба уява — не мати правди?

Припустімо, що в житті цього Дугласа була якась ганебна, справді ганебна таємниця. Вона призвела до появи месника — якогось чужинця, не з тутешніх. Цей месник із якоїсь причини, — зараз я ще не можу пояснити її, — знімає з пальця небіжчика обручку. Помста може бути пов’язана з першим Дугласовим шлюбом, і обручку зняли у зв’язку з цим.

Перш ніж месник пішов, Баркер та місіс Дуглас опинилися в кімнаті. Убивця переконав їх, що будь-яка спроба заарештувати його призведе до розголосу ганебної таємниці. Вони погодилися відпустити його. Саме для того вони опустили міст, — це можна зробити без жодного шуму, — і знову підняли його. Злочинець з якоїсь причини вирішив, що йому буде безпечніше тікати пішки, ніж на велосипеді. Через те він залишив велосипед там, де його навряд чи могли знайти, поки він не втече. Все це цілком можливо, хіба не так?

— Так, безперечно, — дещо стримано відповів я.

— Нам слід пам’ятати, Ватсоне, що цей випадок — украй химерний. А тепер продовжимо наші припущення. Після втечі вбивці наша пара — не обов’язково злочинна — бачить, що в їхньому становищі важко буде довести, що вони не тільки не скоїли вбивства, а й жодним чином не причетні до нього. Вони швидко, хоч і невдало, обмірковують цю ситуацію. Пляму на підвіконні зробив своїм пантофлем Баркер, щоб показати, як убивця втік. Зрозуміло, що обоє вони мусили чути постріл, через те і здійняли тривогу, але на півгодини пізніше, ніж переконували нас.

— А як ви зможете все це довести?

— Ну, якби тут справді був хтось чужий, то його можна було б розшукати і спіймати. Це буде найпереконливіший з усіх доказів. Але якщо його немає... ні, тут мої здібності ще далеко не вичерпані. Гадаю, вечір у тій кімнаті, що я проведу його на самоті, допоможе мені.

— Вечір на самоті?

— Я сьогодні ж вирушу туди. Я вже домовився з вірним Еймсом, який не надто шанує Баркера. Посиджу в кімнаті й подивлюся, чи не надихне мене її дух. Я вірю в натхнення. Ви посміхаєтесь, друже Ватсоне? Що ж, побачимо. До речі, ви взяли з собою свій великий парасоль?

— Ось він.

— Коли ваша ласка, я позичу його у вас.

— Звичайно... Але що це за дивна зброя! А якщо там чатує небезпека...

— Нічого серйозного, любий мій Ватсоне, інакше я попросив би вас піти зі мною. Отже, я візьму цей парасоль. Але спершу дочекаюсь наших колег із Танбридж-Вельса, де вони, напевно, досі розшукують власника велосипеда.

Вже смеркло, коли інспектор Мак-Дональд із Вайтом Мейсоном повернулися зі свого походу. І повернулися в піднесеному настрої, радіючи результатам своїх успішних розшуків.

— Джентльмени, я, правду кажучи, сумнівався, чи був тут узагалі хтось чужий, — сказав Мак-Дональд. — Але все це підтвердилось. Ми дізналися, хто власник велосипеда. Ми навіть маємо опис його прикмет. Це помітний крок уперед у нашій справі.

— Схоже, що справа добігає кінця, — відповів Холмс. — Від щирого серця вітаю вас обох.

— Я почав з того, що містер Дуглас усім здавався стурбованим — з учорашнього дня, коли побував у Танбридж-Вельсі. Отже, небезпеки слід було чекати саме з Танбридж-Вельса. Зрозуміло, що чоловік на велосипеді теж повинен був приїхати з Танбридж-Вельса. Ми взяли з собою велосипед і показували його в готелях. Управитель комерційного готелю "Орел" упізнав цей велосипед — він належав чоловікові на ім’я Харґрів, що два дні тому найняв у них кімнату. Усі його речі складали цей велосипед та ще невеличка валіза. Він записався як приїжджий з Лондона, та адреси не залишив. Валізу зроблено в Лондоні. Речі, що лежали в ній, теж англійські. Але сам приїжджий був, безперечно, американець.

— Гаразд, гаразд, — весело мовив Холмс. — Ви там добре попрацювали, поки я сидів тут зі своїм другом та вигадував теорії! Це урок практики, містере Маку.

— Так, справді, містере Холмсе, — самовдоволено сказав інспектор.

— Але ці факти придатні і для наших теорій, — зауважив я.

— Може, й так, а може, й ні. Далі, містере Маку. Там було що-небудь для встановлення його особи?

— Так мало, що було зрозуміло: він будь-що намагався залишитись непоміченим. При ньому не було ні паперів, ні листів, ні міток на одежі. Тільки в кімнаті на столі лежала карта шляхів графства. Вчора після сніданку він виїхав з готелю на велосипеді, й більше там про нього не чули.

— Мене непокоїть інше, містере Холмсе, — мовив Вайт Мейсон. — Якщо цей чолов’яга не хотів накликати на себе підозру, то повернувся б до готелю, як звичайнісінький турист. Він повинен був зрозуміти, що управитель, коли треба буде, доповість про нього поліції, а його зникнення можуть пов’язати з убивством.

— Здається, що так. Але не будемо судити про його кмітливість, — в усякому разі доти, доки його не спіймали. А який він із себе?

Мак-Дональд зазирнув до свого записника:

— Ми занотували все, про що змогли довідатися. Свідчення швейцара, портьє та покоївки загалом збігаються. То був чоловік зростом п’ять футів та дев’ять дюймів заввишки, близько п’ятдесяти років, волосся на голові шпакувате, вуса теж, ніс гачкуватий, а обличчя, як свідчать усі, — жорстоке, навіть відразливе.

— Ну, крім виразу обличчя, його прикмети підходять і до самого Дугласа, — мовив Холмс. — І вік, і зріст, і шпакувате волосся та вуса. А що ви ще дізналися?

— На ньому були сірий піджак, картатий жилет, жовте коротке пальто та м’який кашкет.

— А як щодо рушниці?

— Вона менш ніж два фути завдовжки, могла вільно вміститись у його валізі. Її легко було пронести й під одежею.

— І ви вважаєте, що все це стосується нашої справи?

— Містере Холмсе, — відповів Мак-Дональд, — коли ми впіймаємо цього чоловіка, — а ви можете бути певні, що я розіслав телеграми з його прикметами через п’ять хвилин після того, як почув їх, — нам буде легше про це судити. Але зараз у нас багато роботи. Ми знаємо, що американець, який називає себе Харґрівом, приїхав до Танбридж-Вельса два дні тому з велосипедом та валізою. У валізі була обрізана мисливська рушниця. Вчора вранці він вирушив на місце вбивства на велосипеді, з рушницею, схованою під одежею. Ніхто, як нам відомо, не бачив, як він приїхав, — але йому не треба було проїздити через село, щоб дістатися брами саду. До того ж на шосе завжди багато велосипедистів. Він, мабуть, сховав свій велосипед у лаврових кущах, а може, й сам причаївся там, стежачи за будинком і очікуючи, коли вийде містер Дуглас. Мисливська рушниця — дивна зброя для стрільби в будинку, але він мав намір застрелити його надворі. Адже вона має помітні переваги: стріляючи з неї, промахнутися важко, а звук пострілів такий звичний серед сусідів-мисливців, що не привернув би нічиєї уваги.