Нахабство, з яким його переслідували ті два типи, обурило Хаймана. Якого біса! Мідні лоби, телепні з інтелектуальним рівнем горил!
Їдучи у вагоні монорейкової магнітної магістралі, що креслила над містом стокілометрову пряму, Хайман усе розповів Дайані.
— Тепер ти розумієш, яка ситуація, люба? І навіть вечора не дали провести спокійно, тварюки.
Повз вікно пролітали сліпучі ліхтарі, здавалося, вагон у шаленому леті пробиває купи світла і кучугури темряви, і це миготіння наче наелектризувало Хаймана — схилившись до своєї нареченої, він сипав їй у вухо своє обурення, свої жалі, і вона співчувала, справді ситуація склалася гостра, небезпечна, і хтозна, як знайти вихід з неї...
— І ти даси їм таку картку? — гарячим шепотом спитала Дайана.— Невже даси?
— А що ж вдієш? — знизав плечима Хайман.— Це ж мафія.
— Так,— замислено промовила Дайана,— від тих горлорізів можна чекати чого завгодно. І все ж таки... Уклякати перед насильством...
— Я боюсь передусім за тебе, крихітко. Помітила їхні пики? Забачивши їх, дитина не усміхнеться. Якщо я не поступлюсь...
Дайана підвела на нього повні тривоги очі. Так, це правда: щоб добитися свого, ці типи почнуть убивати або калічити Хайманових близьких, рідних. Затягуватимуть петлю, доки жертва не задихнеться. І все ж таки...
— На коли ти їм пообіцяв?
— Сказав, що в нас не всі дані про його дружину.
— А до чого тут вона?
Хайман злегка торкнувся губами її щоки.
— Ти ось ще не дружина, та й то впливаєш на моє життя! Уяви собі: після сімейного скандалу чоловік сідає за кермо машини...
Дайана пригорнулась до нього, заглянула в очі.
— Ми ніколи не будемо сваритися, правда? На світі й так багато зла...
Хайман ствердно кивнув. Деякий час обоє мовчки спостерігали за вогнями міста — воно поволі оберталося, як гігантська розцвічена карусель.
— І все ж таки мусимо щось зробити...— обізвалась Дайана.— Мене обурює насильство!
Хайманові здалося, що очі її зблиснули електричним розрядом.
— Ну, що ми можемо зробити? Порадь.
Дівчина повернулася до нього і наче обпекла поглядом.
— Найперше, давай попередимо того діяча...
— Колверта? Вони ж пильнують його, підслуховують телефонні розмови.
— А ми не по телефону. Давай під'їдемо. Адреса є?
Хайман дивувався з її рішучості, це було для нього щось нове й несподіване. Отака тендітна...
Помітивши, що він вагається, Дайана почала умовляти і то з такою переконливістю, з таким завзяттям, що Хайман усвідомив: це та хвилина, коли можеш стати або мужчиною, якого полюблять на все життя, або ганчіркою, яку презирливо відкинуть.
— Гаразд, їдьмо,— сказав якомога твердіше, хоч їхати до того Колверта йому хотілося не дужче, аніж стрибати в крижану воду.
Дайана міцно стиснула його руку:
— Я знала, що ти не боягуз!
Вона пашіла якоюсь дивовижною силою, і це Хайман відчував фізично. Вагання наче вітром здуло, небезпека почала здаватися не такою вже й страшною. Та що це вони взяли собі в голову, ті нещасні горили? Не буде, не буде по-їхньому!
З монорейкової залізниці пересіли на метро і пронеслись попід містом ще кілометрів з двадцять — до кінцевої зупинки. Вихопившись на поверхню, сіли в таксі й помчали тихими вуличками приміської зони. Світло фар вихоплювало з темряви ажурні паркани, за якими товпились дерева та біліли котеджі. Хайман приглядався до номерів на хвірточках, вілла Колверта наближалась з кожною хвилиною, коли раптом по них ударили снопи світла, і якась машина загородила дорогу. Таксист різко загальмував — Дайану і Хаймана кинуло до спинки переднього сидіння.
— Можна б трохи легше,— пробурчав Хайман, підтримуючи свою наречену за плечі.— Тобі дуже боляче?
— Нічого,— скривилась Дайана,— я, мов бейсбольний м'яч...
Шофер, затуляючись долонею од світла, виправдувався:
— Так різонув нахаба — в очах потемніло...
У сліпучому світлі фар з'явилася чорна постать. Хайманові тенькнуло серце: мафіозо... Гангстер наближався спроквола, мовби хизуючись своєю ходою. Руки — в передніх кишенях штанів, на очі насунутий маленький округлий капелюх.
Підійшовши до таксі, він заглянув усередину і поманив пальцем Дайану. Секунду дівчина сиділа не зворухнувшись, потім узялася за ручку дверцят... У Хаймана промигнула думка: не пустити! Та він одразу й відкинув її. Що з того? Сіпнувся й собі вслід за нареченою, але мафіозо, вихопивши з кишені пістолета, прошипів:
— Сиди!
Дайана випросталась, притулила долоні до грудей, наче її білі тонкі руки могли захистити від кулі. Хайман в якомусь заціпенінні дивився на ці освітлені руки,— видно було навіть тоненькі сині жилки,— а потім ковзнув поглядом по обличчю. Голова з чорним німбом волосся нахилена вперед, брови зсунуті, примружені очі вп'ялися в нападника. Той стояв на відстані не більше двох метрів і, помітивши, що дівчина не зводить очей з його пістолета, сказав:
— Подобається? Гарна цяцька!
Дайана мовчала, не відриваючи погляду від чорної цятки.
— Та ти не жахайся, кралечко. Якщо перестанеш плутати нам карти...
— Стріляй, боягузе,— тихо промовила Дайана.
— От бачиш, яка ти... не гречна,— осклабився той.— Ми хотіли по-джентльменському...
Дуло пістолета хитнулось угору, націлюючись на бліді руки, складені на грудях. Дайана стояла, як заворожена.
— Слухай, ти! — нарешті обізвався Хайман.— Припини, а то я...
— Сиди,— буркнув мафіозо,— у нас розмова своя...
Хайман закліпав очима: чи йому здалося, чи справді — цятка пістолета почала відхилятися вбік. Таки відхиляється! Тепер уже добре видно... От сучий син, лякає...
Цієї миті тріснув постріл. Шофер пригнувся, а Хайман інстинктивно заплющив очі. Та, коли розклепив повіки, побачив, що Дайана стоїть, як і перед цим, тільки опустила руки, а нападник хилитається, немов п'яний, силкується підібрати капелюха, що валяється під ногами. Обличчя в нього все закривавлене, кисть, в якій він щойно стискав пістолет, потрощена.
— Ур-р...— захарчав у безсилій люті, упав навзнак, ударившись потилицею об асфальт, і вже не ворушився.
Машина позадкувала, все ще засліплюючи таксі, розвернулася і фуркнула геть.
Дайана знесилено упала на сидіння і ледве чутно прошепотіла:
— Поїхали... до Колверта.
Хайман поклав їй руку на плече: