Пішов до Рахмина.
— Соромно,— каже,— признатися, та ніде правди діти — не знаю; тричі був у мене Марко, а я у нього і досі ні разу; часу все брат/г.. Щось давно вже не видно його, чи не перебрався в Сосницю, там у нього якась далека родичка... Та отут зараз живе його приятель Радченко, спитайте у нього, він видав його пісні й оповідання, позавчора вийшли, гарна річ, прекрасна, золота книлска. Я до Радченка.
— Мені,— каже,— й самому притьмом треба Марка, та не знаю його адреси; то, було, в гімназії стрічаємось, а як вийшов він на пенсію, то я вже й не бачив його; пісні й оповідання я взяв у нього рік назад, та бракувало мені часу, вони й залежались... Зайдіть до Кириленка, він, певне, знає, де живе Марко.
Ходив я і до Кириленка, і до Мусія, і до Овсія — скрізь те ж, ледві на другий день сторож з гімназії допоміг мені знайти Маркову кватиру.
На краю міста в яру стояв домок на троє віконець, критий соломою; знати — вельми старий, вріс в землю і з причілка перехлябився.
Скоро прочинив я сінешні двері, назустріч мені з хати старенька міщанка.
— Чи тут живе Марко? — спитав я.
— Тут, осьдечки і світличка їх.
Я зрадів, думаю: "Отеє ж край моєї подорожі",— і взявся за клямку до тієї світлички.
— Нема їх в господі,— промовила бабуся.
— Я підожду заким вернеться. Можна?
Вона жалісно глянула, похитала головою і каже:
— Чому не молена, можна, та ледві чи діждетесь їх; бог один відає, коли вони вернуться.
— А де ж він? Поїхав з міста, чи що?
— Вони... вони... не до вас кажучи... вони у... шпиталю... Міщанка глибоко зітхнула і витерла фартухом очі.
— Давно в шпиталю?
— З тиждень буде, тиждень дома пролежали, а далі казали одвезти їх до шпиталю.
Мене щось кольнуло в серце... Стільки приятелів, стільки чоловік працював... і от!.. Кватира в землянці, в яру, недуг, шпиталь... Приятелі... Літературний фонд.
Я прохав бабусю дозволити мені трохи спочити в Марковій світлиці; я бажав, властиво, розпитати у бабусі усе, що відає вона про Марків побит.
— Прошу,— мовила вона, відчиняючи двері в світличку,— присядьте, спочиньте.
Густим сумом обгорнула мене ота "світличка": завдовжки* вона — чотири ступні, завширшки — три, одне віконце, стелю дістати рукою, підлоги нема, вогко, наче в льоху, під стіною при-мостка з трьох дощок —: се таке "ліжко", на примостці солома, заслана дірявим сировим рядном, на столику — кілька книжок, ноти, біля столу табуретка — і більше на всю хату нічогісінько...
— Отут вони і жили у мене,— мовила бабуся,— тісненько. Перебравшись до мене, вони тижнів чотири все кволили, потім злягли, а нарешті до шпиталю...
Я мовчав; у грудях так стисло, що не можна було говорити, дух сперло.
— Ви їм ріднею будете? — спитала у мене бабуся.
— Ні.
— Знайомі?
— Колишній товариш, тридцять літ не бачились, нарочито приїхав побачитись...
— Еге! А вони як на те... Ох, ох! Прехороший такий вони чоловік, святий чоловік і отак... Звісно, мабуть, у них ні роду, ні знайомих, самітні... А як вони грали на скрипці!.. Зроду-віку не чула, щоб хто друшй так грав! Скрипка у них прямо не грала, а говорила; от я й стара людина, а почую, було" і заплачу.
Я глянув: ніде скрипки не видно.
Коли нерви трохи вгамувалися, я спитав, на який недуг хорує Марко?
— Святий їх знає, я не питала. Такі вони худі, що й не сказати; кістки та шкура, а м'яса й знаку нема... Кашлюк такий, що й на годину не дає спочити, а до того убожество, тяжкі злидні... На другий день, як перебрались до мене, кажуть: "Оте© у мене, Уляно Семенівно, зайві подушки і одіяло, понесіть продайте". Продала, на тиждень стало тих грошей на молоко та в аптеку. Знов покликали мене, рзяяа в руки скрипку, я думала: гратимуть, а вони тільки дивляться на неї; довго давилися, потім пригасли її до грудей, поцілували і кажуть до мене: "Дорога мені отея скрипка, та мушу позбутися, несіть продайте",— та й заплакали...
Двічі носила, ледві за п'ять карбованців продала жидам; звісно — така річ, що мало кому потрібна, ну і не ціна на неї, а безцінь. Три карбованці я взяла собі за кватиру, а два їм. Знов кілька день протягли, а вийшли ті злиденні гроші, молока нізащо купити, а їм — бачу я — все гірше та гірше. Що ж діяти? І рада б я помогти, та нічим; за ті три карбованці купила собі чоботи та піч полагодила... Сама три дні гарячої страви не коштувала... а тут ще й розпогодилось, прокинуть би у грубі, щоб хоч дух з цвілі потягло, так же і скіпки в дворі нема. Питаю я у них, у Марка, хто тут є у них знайомий? Думала: розпитаюся та потай піду, прохатиму помочі. А вони й кажуть: "Нема тут у мене знайомих; я людина захожа..." Ой, горенько ж мені, і дивитися на них страшно... порадилася я з суещкою-вдо-вою; рає вона до шпиталю. У тому шпиталю лікарева дочка мене знає; я до неї, розповіла їй, а вона батькові. Лікар така добра душа — зараз взяв свого "смотрителя" і поїхав до мене от сюди. Забрали вони Марка до шпителю... Учора я ходила провідати їх... Ох-ох! Ледві чи вискочать вони, кров'ю кашляють; одначе повеселішали, ще й пожартували: "Шкода,— кажуть до мене,— Уляно Семенівио, що скрипки нема, а то я б вам "Метелиці" заграв. А я слухаю та думаю собі: "Де вже вам грати, коли нема силоньки і підвестися". З тим і пішла собі; завтра знов провідаю.
Я подякував бабусю, попрощався і швидше до шпиталю.
Мене тут провели в чотирнадцятий номер.
Приходжу, чую:
— Тут його нема: учора увечері перевели в кватиру "смотрителя".
Я туди: довгими та темними переходами добрався туди. Марко не зразу пізнав мене.
Трудно, просто неможливо розповісти, як він зрадів! Обнімав мене, цілував та все дякував.
— Та й утішив же ти мене,— говорив він, кашляючи,— Великдень мені зробив, се, мабуть, перед смертю... Спаси-біг, спасибіг, умираючи знатиму, що все-таки не самітній я був.
— Та ти про смерть не гадай,— утішаю я його,— вона далеко ще від тебе,— кажу йому, а собі думаю що інше. Я хоч і не лікар, а добре тямив, що Марко догоряє: очі його блищада, щохи горіли, дихати йому було трудно, смерть стояла біля нього. Про його життя я боявся розпитувати, я був певен, що почуття власної гідності не дасть йому говорити про своє бідування. Я не помилився: Марко ніже єдиним словом не згадав про тяжкі умови свого життя за останні роки, зате розмова про наше письменство всього його займала.