Справді, яскраво виявлена нехіть Адріана до непристойностей і брутальності ніби накладала на них заборону, і я добре знав зневажливо-гидливу міну, яка в нього з'являлася від самого натяку на таке. В Галле, в колі вінфрідців, такі замахи на його делікатність не дуже загрожували йому: їх стримувала, бодай у розмові, доброзвичайність майбутніх церковників. Його університетські товариші про жінок, молодичок, дівчат, про любовні стосунки не говорили між собою. Не знаю, як ті молоді теологи насправді ставилися до цієї справи кожен зокрема, чи вони тримали себе в цноті до християнського шлюбу, чи ні. Що стосується мене самого, то я тоді скуштував забороненого плоду і сім чи вісім місяців підтримував зв'язок з однією дівчиною з простолюду, дочкою бондаря, — зв'язок, який не так легко було приховати від Адріана (хоч не думаю, що він його помітив) і який я потім по-доброму урвав, бо дівчина набридла мені своєю неосвіченістю — я не міг ні про що словом перекинутися з нею, крім наших стосунків. Мене спонукала на той зв'язок не стільки палка вдача, скільки цікавість, марнославство і бажання спізнати на практиці античну вільність у питаннях статі, яка випливала з моїх теоретичних засад.
Та саме цього елементу дотепної розваги, як принаймні я його, може, трохи по-школярському, уявляв собі, цілком бракувало Адріановому ставленню до цієї сумнівної сфери Я кажу не про християнську здержливість і не про те, що я умовно називаю "Кайзерсашерном", — поєднання міщанської моралі з середньовічним страхом перед гріхом. Це далеко відбігало б від правди й не могло б викликати в моєму серці тієї сповненої любові уважності, тієї ненависті до всього, що могло б образити чи скривдити його, яку будила в моєму серці Адріанова поведінка. Якщо Адріана взагалі не можна було — та й не хотілося — уявити в "пікантній" ситуації, то причиною цього був панцер чистоти, цнотливості, інтелектуальної гордості, холодної іронії, який охороняв його і для мене був священний, але своєрідно священний — дивлячись на нього, я відчував біль і таємний сором. Бо хіба тільки лиха людина не відчуває болю і сорому від думки, що життю у плоті не дарована чистота, що інстинкт не боїться духовної гордості й навіть найнеприступніша пиха мусить платити данину природі, тож лишається тільки сподіватися, що це любе Господеві приниження її до людського, а через нього й до тваринного, відбудеться, щоб пожаліти її почуття, в прикрашеній формі душевного піднесення, в ореолі любовного самозречення й пристрасті, яка очищає все.
Чи треба додавати, що саме в таких випадках, як Адріанів, на це найменше доводиться сподіватись? Прикрашування, приховування, ошляхетнення, про яке я говорив, — це справа душі, проміжної інстанції, що виконує роль посередниці і має поетичне забарвлення, інстанції, де інстинкт і дух, розчинившись один в одному, укладають між собою ілюзорне перемир'я, власне, досить сентиментальної сфери, в якій я, признаюся, почуваю себе цілком затишно, хоч вона й не відповідає суворому смакові. У таких натур, як Адріан, "душі" небагато. Дружба, яка заглядає глибоко і бачить багато, навчила мене, що дуже горді натури найближче стоять до тваринного, до голого інстинкту, і безжально віддані йому на поталу; через це люди, схожі на мене, так турбуються і тривожаться за такі натури, як Адріанова, і через це я сприйняв ту злощасну пригоду, змальовану в його листі, як щось страхітливо символічне.
Я немов бачив, як він стоїть на порозі дому розпусти і, помалу усвідомлюючи, куди потрапив, дивиться на дочок пустелі, що очікувально притихли на канапах. Сліпо, відчужено, як у ресторані Мютца в Галле, — так чітко уявляв собі я ту картину — він підійшов до фортепіано і взяв кілька акордів, зміст яких усвідомив аж згодом. Я бачив, як біля нього стає кирпата hetaera esmeralda, з напудреними опуклостями, в іспанській корсетці, бачив, як вона гладить оголеною рукою його по щоці. Мене охопило непереборне бажання опинитися там, біля нього, всупереч просторові й часові, що розділяли нас. Мені хотілося відштовхнути від нього коліном ту відьму, як він відштовхнув ногою ослінчика, щоб прокласти собі шлях назад. Я довго ще відчував дотик її руки на своїй власній щоці, з огидою, зі страхом думаючи про те, що відтоді цей дотик пече щоку мого приятеля. Знов прошу читача в ньому, а не в мені шукати причину того, що я не міг побачити в його пригоді нічого веселого. В ній і не було нічого веселого. Якщо мені пощастило дати читачеві хоч приблизне уявлення про натуру свого приятеля, то він разом зі мною відчує в тому доторкові щось невимовно ганебне, щось глузливо-принизливе й небезпечне.
Що Адріан доти не "торкався" жодної жінки, я твердо знав і знаю. Та ось жінка торкнулась до нього — і він утік. У цій втечі також немає нічого смішного, можу запевнити читача, якщо він схильний дошукуватись його там. Смішною ця втеча була хіба лише в трагічно-гіркому розумінні своєї даремності. Я не вважав, що Адріан утік, та й сам він дуже недовго почував себе врятованим утечею. Гордий дух боляче зіткнувся з бездушним інстинктом. Адріан не міг не повернутися туди, куди привів його ошуканець.
XVIII
Хай читач, знайомлячись із моїм описом тих подій і обставин, із моєю розповіддю, не питає, звідки я так добре знаю всі подробиці, якщо я не бачив їх на власні очі, не завжди перебував поряд із героєм цього життєпису. Справді, я не раз і довго жив далеко від нього: так було під час моєї однорічної служби в армії, після закінчення якої я, правда, знов пішов учитися в університет, уже в Лейпцігський, і мав можливість пильно спостерігати тамтешнє його життя. Так само було й під час моєї мандрівки для поновлення класичної освіти, що припала на 1908-й і 1909 роки. Не встигли ми побачитись після мого повернення, як він уже надумав кинути Лейпціг і переїхати до Південної Німеччини. А потім настала, мабуть, найдовша наша розлука: роки, які він, після недовгого перебування в Мюнхені, провів зі своїм приятелем, сілезцем Збройносеном, в Італії, тим часом як я, пройшовши іспитовий термін у Кайзерсашернській гімназії Святого Боніфація, працював там штатним викладачем. І тільки 1913 року, коли Адріан оселився у верхньобаварському містечку Пфайферінзі, а я переїхав до Фрайзінга, ми знов опинилися поряд, і я протягом сімнадцяти років, аж до катастрофи 1930 року, безперервно чи майже безперервно спостерігав його життя, що давно вже набуло відтінку приреченості, стежив за його дедалі бентежнішою творчістю.