Вигуком "Ecce epistola!" [58] лист закінчується. Внизу дописано: "Що ти його відразу знищиш, зрозуміло само собою". Підпис — початкова літера прізвища, "Л", а не імені.
XVII
Я не виконав його категоричного наказу знищити листа, і хто дорікне за це дружбі, коли вона також претендує на епітет "надзвичайно уважна", якого вжив його автор, кажучи про ставлення Делакруа до Шопена? Спершу я не виконав його вимоги тому, що, швидко прочитавши листа, відчув потребу ще раз, а може, й не раз, переглянути його, і не тільки переглянути, але й простудіювати з погляду стилю і психології, а потім мені здалося, що хвилина, коли його можна було спалити, прогаяна, я звик бачити в ньому документ, невід'ємною частиною якого був наказ про його знищення, що саме через документальний характер цілого листа, так би мовити, сам себе скасовував.
Одне я знав напевне з перших слів: причиною заборони у дописці був не весь лист, а тільки частина його, пригода з фатальним гідом, названа там "прикрою історійкою" і "каверзою". Але, з іншого боку, та частина, власне, й була всім листом, задля неї він був написаний і не для того, щоб насмішити мене — автор, безперечно, знав, що в його "історійці" для мене нічого смішного немає,— а щоб скинути з себе гніт тяжкого враження, і, звичайно, я, товариш з дитячих років, єдиний годився для ролі повірника. Все решта було приправою, обгорткою, приводом, відтягуванням, а далі йшло велемовне прикриття з тилу, apergus [59] музично-критичних вражень, наче нічого й не сталося. Все тут крутиться, грубо кажучи, навколо анекдоту, десь на задньому плані він існує від самого початку, заявляє про себе в перших же рядках, але його відкладають надалі. Його ще не розповіли, а він уже проглядає в жарті про велике місто Ніневію і скептично-вибагливе слово пророка. Його вже ось-ось мають розповісти, там, де вперше згадано гіда, — коли ж ні, він знов зникає. Листа начебто закінчено, потім дійшла черга до анекдоту, — "Jam satis est", — ніби автор мало не забув про нього і згадав лише у зв'язку з фразою, якою вітався Кульгавве, тому що, як кажуть, кількома словами виклав його, дивно пов'язавши з батьковими ентомологічними зацікавленнями, але не міг закінчити ним листа, а доточив іще свої міркування про Шумана, романтику, Шопена, явно з однією метою: применшити його значення, щоб читач знов забув його, чи, мабуть, правильніше буде сказати — з гордощів удаючи, що ставить перед собою цю мету, бо я не думаю, що він справді хотів приховати сенс листа від мене, читача.
Коли я вдруге перечитував листа, мені дуже дивним здалося те, що стилізація, травестія чи довільне використання Кумпфової старосвітської мови триває лише доти, доки йде розповідь про ту пригоду, а тоді автор забуває про неї, і останні сторінки зовсім не мають того забарвлення, це вже цілком сучасний спосіб вислову. Чи не тому, що архаїчна інтонація зробила своє, як тільки історія з гідом лягла на папір, і її відкинуто? Не те, щоб вона не личила прикінцевим міркуванням автора, які відвертають увагу читача, а просто її від самого початку вжито для того, щоб розповісти історію, надати їй відповідної атмосфери. І якої ж? Скажу, хоч означення, яке я маю на увазі, начебто не можна поєднати з фарсом. Релігійної атмосфери. Я зрозумів: для листа, що мав донести до мене ту історію, мова часів Реформації була вибрана через її історичну спорідненість з релігією. Коли б не ця словесна гра, як би він міг написати фразу, що все-таки хотіла бути написаною: "Молися за мене!"? Кращого прикладу вживання цитати як сховку, пародії як відмовки годі й придумати. А трохи вище стоїть інше слово, яке вразило мене, ще коли я вперше читав листа, і яке так само недоречне в гуморесці, бо має відтінок виразно містичний, отже релігійний: "блудилище".
Навряд чи знайдеться багато таких, кого мій холодний аналіз Адріанового листа і тепер, і свого часу, введе в оману щодо моїх справжніх почуттів, з якими я читав і перечитував його. Аналіз неминуче здається холодним, навіть коли його роблять у стані глибокої схвильованості. А я був не тільки схвильований, а й розлючений. Розлючений до краю на того череватого Кульгавве з його непристойним вибриком, і хай читач не сприйме це як ознаку моєї манірності: я ніколи не був манірний, і коли б так піддурили мене, як Адріана в Лейпцігу, я б зумів поставитись до цього зверхньо і спокійно; але хай читачеві ці мої почуття допоможуть скласти уявлення про Адріанову натуру — до нього, знову ж таки, слово "манірність" вкрай не пасувало, але він міг навіть у найбрутальнішої людини викликати боязку повагу і бажання оборонити його.
Не останньою причиною мого хвилювання була й та обставина, що він мені взагалі розповів про цю пригоду, та ще й через кілька тижнів після того, як вона сталася, порушивши свою звичну замкнутість, яку я завжди шанував. Хоч як це дивно для таких давніх приятелів, але ми в своїх розмовах ніколи не торкалися царини кохання, статі, плоті в якомусь особистому чи інтимному плані; вона відбивалася в наших бесідах лише опосереднено, через мистецтво й літературу, у зв'язку з виявом пристрасті в духовній сфері, і в компетентно-об'єктивних міркуваннях Адріана його власна особа завжди залишалася збоку. Як могла така багата натура, цілий духовний світ, не включати в себе цієї стихії! Достатнім доказом того, що він не цурався її, був його виклад запозиченої у Кречмара теорії про повноправність чуттєвого в мистецтві, і не тільки в мистецтві, а також чимало висловлювань про Вагнера й деякі принагідні зауваження, скажімо, про оголеність людського голосу та її духовну компенсацію найвигадливішими мистецькими формами в давній вокальній музиці. У всьому цьому не було й сліду невинності, воно свідчило про вільний і спокійний погляд на світ чуттєвої жадоби. Але, знову ж таки, причина була не в мені, а в ньому, коли я щоразу був ніби шокований, приголомшений, весь внутрішньо зіщулювався, як розмова звертала на цю тему. Висловлюючись фігурально, мені здавалося, ніби я чую, як про гріх розмірковує янгол: у нього теж ніхто не добачив би ніякої фривольності, зухвалості, вульгарно-веселого трактування предмету, а проте, навіть визнаючи за ним духовне право на такі розмови, слухач ніяковів би і насилу стримувався б, щоб не попросити: "Замовкни, любий! Уста твої надто чисті й суворі, щоб говорити про такі речі".