Рак у дудку дме,
Черепаха — сваха,
Бузинова дудка!
Оксана (кричить). Гвалт! Рятуйте, хто в бога вірує! Братики! Братики, голубчики, бога ви не боїтесь!
1-й парубок. Що ж це мазницю не несуть?..
ЯВА 6
Степан і Охрім з парубками.
Степан. А хто тут Гвалтує?
1-й парубок. А осьдечки паню хочемо покрити, та пручається, бісова тінь.
Степан. Катюги!.. За що ви знущаєтесь над дівкою?
1-й парубок. Не знущаємось, а хочемо честь їй віддати по заслузі!..
Степан. Геть, іроди! Черева вам розпанахаю!.. Охріме! Гей, братці, дайте помочі!
Охрім. Геть, бузовіри, собаки! Голови розчавчу.
Деруться.
1-й парубок. Ну, ну, не дуже, ми й вас скрутимо!..
Степан. Мене скрутите? Ще той на світ не народився, щоб мене скрутив.
Б'ються. Один з парубків ударив Оксану. Та пада.
Оксана. Ой боже ж мій, боже!
Степан. Ходім, катюги, до старшини.
Охрім. Анахтеми! В холодну вас, п'янюги чортові!
Уходять.
Текля. Тепер я вдовольнила своє серце! Здається, Степан мене не бачив. А хоч би бачив, то й що? Не я опудила парубків, знайшлись послухачі! (Дивиться на Оксану). Зомліла? Ой, що ж це у неї йде кров з рота? Може, і дуба дасть? Щось рипнуло. (Уходить).
ЯВА 7
Завада виходить з хати, позіхає.
Завада. Що воно неначе щось гвалтувало? Чи то, може, мені спросоння так показалось? А де ж це Оксана? От того вже я не люблю, щоб уночі тинятися по городах та по садках! Сиділа б собі у подвір'ї, і любесенько. Щось я помічаю, що вона оце вже четвертий чи п'ятий день і місця собі не знайде. Невже і справді покохала панича? Та й він уже сьомий день і в хату не загляда. Може?.. (Гука). Оксано! Оксано!.. Не чуть!.. (Іде і натикається на Оксану). Що ж оце лежить?.. (Придивляється).
Оксана. Ох, не знущайтесь же наді мною!
Завада (підводить її). Господь з тобою, моя дитино! Хто ж над тобою знущається? Та що це з тобою? Ти вся закривавилась.
Оксана. Бачите, яка правда на світі!
Завада. Що таке, доню?
Оксана. Посватався! А мене б'ють. Я ще жива, мою душу, моє серце взяли вороги, на поталу кинули.
Завада. Що-бо ти, доню, говориш?..
Оксана. Очіпок мені наділи, покрили і косу вже обрізали. Голова, мов в смолі…
Завада. Який очіпок? Коса твоя ціла! Бог з тобою, чи ти у сні, чи справді збожеволіла?..
Оксана. Я… покритка.
Завада (з жахом). Покритка? Так ти осоромила мою сіду голову?
Оксана. Осоромила! Покритка! Ха-ха!..
Завада. Зняла ти мою голову, живцем поклала мене в домовину. Спасибі, донечко! Спасибі, моя утіхо і порадо!.. Оддячила за хліб, за сіль і за навуку… Ге від мене, гадино!..
Оксана. За що ж ви мене взичаєте?..
Завада. А що ж, хвалити тебе, чи як? Клади мене мерщій у домовину, копай яму…
Оксана. Чуєте, він посватався! Згубив мене, я вже в домовині… Ух! Яка холодна земля! Гадюка! Гадюка!.. Яка страшенна! Одірвіть її, одірвіть!.. (Пада зомліла).
Завада. Боже мій! Що ж це з нею!.. (Несе її в хату). Горенько, горенько… відкіля ти несподівано з'явилося на мою голову? (Пішов у хату.)
ЯВА 8
Гордій. Єсть пєсня, у которой говорится: візьми в руки пістолету, прострели ти: грудь мою. І как вжасно много горесті у етой самой пєсні, і как будто вона з мого стражданія описана! Кажется, тепер моя любов до Океанії Антоновни видающийся случай, ну одначе ж вона как будто і в резон не взяла мово чувствія. І невжелі я должен буть погибшой человєк? Ах, как вжасно моє серце горить! Ну і сколько я етово самого товару видал у городі, ну, кажется, так што ні одна іщо не завдавала мінє стольких мученій! Пущай там баришні і воспитанні, і свою хвизиномію імєют в красотє, і в настоящем хвасоні їх воспитаніє, і пущай вони і на речах бойкі. Ну, кажется, што нєт у них етого вдивительного взгляда, штоб серце од них кипіло. Тятенька говорять, што за Оксаною Антоновной і приданоє должно буть какуратноє, і денєжной копитал. Ну как же не страждать? Правда, што вона мало воспитана, так ето ми поправим. Ну, што кольца золотого не приняла, значить, амінь і шабаш. Там чи була у них какая комерція з паничем, чи не була, я на ето мало внімаю обращенія, бо ми у городі до етого самого безобразія приравнодушились. Главноє дєло, штоб був денєжной копитал. Человєк без копитала, што швець без колодки, человєк с копиталом всєгда імєєт настояшую хвизономію у хорошій кумпанії. А женився б собе і сійчас би встругнув мастерськую, взял би в подмастєра двох мальчиков, квартеру на большой улицє, і живи в своєм титуле, как порядошний гаспадін. Больвар тут, гостиниці, кумпанію з воспитанними прикажчиками і палікмахтерами. І палучай себе воспитаніє. Ну і за пустяком дєло: копитал денєжной надо імєть. Ах, как я страждаю! Ах, как я страждаю!
ЯВА 9
Входить Степан.
Степан. Хто це стовбичить?
Гордій. Свой человєк! А ти обходной, чи як?
Степан. Чого ти тут тиняєшся?
Гордій. А єжелі у меня єсть такой каприз, што я не намєрен всякому об'яснить?
Степан. Ти бачив, яка була тут колотнеча?
Гордій. Нічого не бачив.
Степан. От які іроди повилуплювались.
Гордій. Ето ти про панича? Да, приятний шкандаль! Ну одначе єго зовсім не так надо було.
Степан. Я знаю, що треба було всім в'язи поскручувати.
Гордій. Какія в'язи?
Степан. А по-твоєму ж як?
Гордій. Кажется, што ми розійшлись у понятіях. Я говорю тєбє, што как мінє тепер однаково — хоть сейчас в Дунай — бистру рєчку головой.
Степан. Та що ти верзеш?
Гордій. Говорять, коториє люди єсть с понятієм, так говорять, што, говорять, легче человєку на душе, как другим об своїх нещастіях об'явить, значить, как тепер виходить такой предмет, што, значит, Оксанє Антоновнє в любві размєн получила, так как ти думаєш? І я через ето самоє возлюбил єйо і страждаю безотвєтно чажело.
Степан. Нічого не второпаю, що ти мелеш.
Гордій. Виноват я, што ти такой безпонятливой? Ну я по-простому скажу тібє, што я хочу сватати Оксану.
Степан. Що-о! Ти хочеш її сватать?!
Гордій. А чего ж і нєт? Разві я такой непристойний? Єжелі панич тепер отказался…
Степан. Ти хочеш її сватать? Та ти чи зроду дурний, чи ще свіжо скрутився?
Гордій. Как вона, значить, була полюбовниця паничева…
Степан. Анахтемо, замовчи, бо тут тебе й чорт злиже!
Гордій. За што ж ти кричиш? Што ти командуєш?
Степан. Як ти посмів сказати на дівку таке гидке слово? Чи ти постеріг її у чім лихім, чи власними очима бачив? Та чи знаєш ти, що то таке для дівки честь? А… де тобі знати! Коли ти у городі звик хвоськати своїм нечестивим язиком, то тут не до речі твої городянські норови!
Гордій. Ну так я нічого не пойму.
Степан. Мабуть, у тебе стілько честі, як у цигана правди.
Гордій. Нічево не пойму. Ну єжелі ж тепер усе говорять.
Степан. Говорять, говорять, чортова ти говорячка! А тут у тебе у цій тикві (показує на його голову) клоччя чи пір'я?
Гордій. Нєт, кажется, я при свойом понятії.
Степан. Брехня, не вір собі; тебе, мабуть, ще змалку обікрадено; коли б у тебе свій розум був, так ти б перш розміркував, що яка то може бути страшенна образа, коли людину чисту, як скло, взичають лихим словом.
Гордій. Так, значит, ето один только скверний разговор?
Степан. Я ж кажу, що тебе дурним охрестили! Тьху! (Іде).
Гордій. За што ж ти знову ругаєшся? От так хороший фельєтон! (Вслід). І я тебе тьху, важная особа!
Степан (вернувсь). Ти-бо слухай, Гордію, що я тобі іще скажу.
Гордій. Та то я плюнув у шутки.
Степан. Ти, мабуть, і справді кручений; я тобі кажу: послухай мого совіту — не бий ти даремно чобіт, бо тільки підметки почовгаєш. Ти язика защепни на петельку, бо оддубасю так, що аж пір'я з тебе сипатиметься.