ЯВА 6
Текля і Соломія входять.
Текля. Бачиш, бачиш, якої грамоти вона вчиться! Ходім же мерщій і всім розкажемо! А ти біжи у горниці і усе розкажи пані!..
Пішли.
Борис. Щастя моє, світе мій, зоре моя!.. Оксано, бог свідок, що я твій! В тобі одній вся моя Сила, всі задумані й закохані мрії! Ти те ясне проміння, котре освічуватиме мої заміри! Ти та довічна і міцна сила, котра свіжитиме і окрилятиме надії. (Цілує її).
Горнов (входить). Сторожкі, каналії, і на півтораста ступенів не підпустили. (Побачивши Бориса і Оксану). Отак би й давніш!..
Оксана. Не знаю, куди заведе мене моє серце. На його волю тепер здаюсь. Я довго з ним пеклувалась, нехай же й воно тепер догляда мене!
Борис. Я буду твоєю ненею, твоїм поводарем!
Горнов. А я дивлюсь і радію. Чого? Мабуть, того, що є для кого в світі жить. Оксано, дайте вашу руку. Борисе! Дивіться мені в вічі, придивляйтесь, яким безкраїм щастям вони запалали. Прислухайтесь до мого серця, як воно чуло б'ється? Я щасливий, щасливий чужим щастям! Ні, не чужим, людське щастя — моє щастя. О, коли б такі хвилини обертались у часи, чоловік би був безсмертним.
Оксана. Яка ж ви є щира душа, яка ви є щира людина! Тільки тепер я об цім довідалась. Я вже не знаю, як вас найлагідніше звеличать. Братику любий, братику дорогий!
Горнов. Це слово святе! Так, стало буть, сестра?
Оксана. Щира і вірна!
Горнов. Заховаймо ж, сестро, цей завіт в серцях наших глибоко! Так, стало буть, йдемо на боротьбу і працю не з підорваними силами, а з веселим посміхом на устах, з серцями, повними святої віри і надії!
Всі. І бог нам допоможе!..
Завіса
ДІЯ ДРУГА
Село. Наліворуч хата Завади.
ЯВА 1
Текля і Соломія.
Соломія. Не спор, сестричко! Вже я добре знаю, що його закрутять. Та то ж щодня пані й пан гризуть йому, сердешному, голову і одним лицем намоглися і оженись, кажуть, на рівні, то ми тобі й слова упоперек не скажемо.
Текля. Тут словами нічого не вдієш.
Соломія. А що вже він сперечався, що вже спорив і нарікав! І мало не плакав. От єй-богу, що правда!
Текля. Засіла йому Оксана у печінки. Невже ж він ніколи тебе не зачіпав?
Соломія. Ба ні, він балака зо мною, але щоб пожартувати, то в нього цього і на думці нема.
Текля. Дивно! Тадже ти з лиця краща від Оксани! Ну, вже я б відлучила його від неї.
Соломія. Годі-бо тобі богзна-що вигадувати! Ти скажи мені краще, об чім то ти з панею радилась?
Текля. Та там… (Убік). Так би я тобі й сказала. (Голосно). Нехай опісля сама довідаєшся.
Соломія. А правда, панночка гарненька?
Текля. Ото паничеві пара!
Соломія. І де вона така хороша вродилась? Ніжна-ніжна, неначе з воску зліплена. Коли б це панич нагодився, я б йому зараз шепнула. От єй-богу, що правда.
Текля. Чи ти не здуріла? Та як тільки ти слово писнеш, то я такого наплету на тебе твоєму Харитонові, що він буде жахатись тебе, як чуми!
Соломія (з ляком). І не гріх тобі?
Текля. Зваж, кого більш шкода, чи Харитона, чи… То-то ж бо і є! Так сьогодні, кажеш, сподіваються панича додому?
Соломія. Сьогодні ж, сьогодні. Оце перечули від когось, що ввечері прибіжить, так тепер й розіслали нас на всі шляхи: мене, Зіньку, Матвія, щоб, стало буть, котре з нас постереже його, щоб бігли насупроти і щоб він якомога поспішав додому, певно, бояться, щоб він часом не забіг на яку хвилину до Оксани… Ох, коли б же мені та й не зустріти його!
Текля. Чому ж то так?..
Соломія. Бо я, мабуть, не зумію збрехати. Як почне випитувати, коли заслабли, та як, і що? То я зразу усе й виявлю.
Текля. Та й дурна ти яка! А ти не дивись йому в вічі; як казатимеш, то ховай лице. Мене б послали, я б йому наговорила.
Соломія. Ох, треба ж вже бігти на той шлях.
Текля. Гляди ж, Соломіє! Пам'ятай Харитона!
Соломія. Ох, пам'ятатиму ж, сестричко! Не бійся, вже як-небудь та вибрешусь. От єй-богу, що правда. (Уходить).
Текля (одна). Найкраща послуга з дурних. Що ж би тут таке вдіяти? Що пригадати, щоб панич відсахнувся від Оксани? Як тілько спаде мені на думку, що вона така ж репана мужичка, як і я, та зробиться панею, то так мене й запече. Певно, що вона відьомського кодла і що вона панича якимсь зіллям причарувала. Бо що в неї хорошого? Ні з лиця, ні з росту. Та їй до мене, як курці до пави! Горить моє серце на неї. Пані обіщала мені дати аж півтораста рублів, якщо зумію поробити таке Оксані, щоб вона паничеві остогидла… А я б її радніша струїти, бісову тінь, за те, що вона колись обрекла мене перед цілим парубоцтвом. Одним тілько словом обрізала. Чи не в жидів, каже, ти навчилась— притирати буряком щоки? Парубки ухопили мене за руки, стерли свитками краску. Ще відтоді серце моє лютує.
ЯВА 2
Оксана. Здрастуй, Текле!
Текля. Здрастуйте — не застуйте! Спасибі, привітались, доки ще зовсім не запишались.
Оксана. Ти, либонь, гніваєшся на мене?
Текля. Ба ні! А хоч би й гнівалась, то вам яка печаль?
Оксана. А я вже так скучила за дівчатами і оце думала на вулицю піти.
Текля. Справді? О, спасибі ж вам, хоч раз на рік і про нас, простих, згадали.
Оксана. Правда, що я не часто буваю на вулиці, бо роботи, сестричко, багато на моїх руках. Сама знаєш, що хазяйствечко у нас слава Господеві; а що ж, одна у батька, як палець, і в хаті, і в подвір'ї. А сьогодні, сестричко, так чогось мені скучно стало.
Текля. Стало буть, вже вволю начиталися і написалися?
Оксана. З якої ж це речі мені викаєш? Чи я тобі тітка, чи дядина?
Текля. А як же я вам можу казати "ти", коли ви баришня?
Оксана. Лихо з тобою! Скажи, за віщо ти гніваєшся?
Текля. А буряки у вас родили цього року?
Оксана. Що таке?
Текля. Зоставайтесь здоровенькі, ваше високомордіє. (Пішла).
Оксана. Та ну-бо не дури, Текле! Чудна дівка! З чого вона раз по раз лютує так, як зо мною зустрінеться? Лютуй собі, голубко, скільки хочеш, мені байдуже. Не видко. Чи вже ж і сьогодні не приїде?.. Сказав же — у середу вернусь, а вже і четвер, і п'ятниця минула. Сьогодні вже і неділя, а його нема. Дивно це мені і ніби аж страшно. Ніколи ж, як не пригадаю, не траплялось ще так, щоб як сказав він, що тоді-то прибуде, та не додержав слова. Хіба, було, спізниться на який час. А це ж сім день. Що ж за пригода трапилась? Що зо мною діється, то я й не зрозумію! Які ми дурні, закохані дівчата, які ми божевільні! Та хоч би й я: сама доброхіть і мов навмисне полохаю своє серце. Не бачила ж я Бориса два роки, то ж два роки — не сім день? Два роки не бачила його, і не страждала ж, і свої думки не труїла самохітною зрадою, а тепер, коли він мій, коли я власними устами вимовила перед ним свою душу і ніби власними руками віддала йому своє серце, я завдаю собі страшенних мук! І справді, які ми дурні, закохані дівчата! Чи, може, я така заздрісна у коханні? Чого ж перш ніколи мені і на думку не спадало, щоб його ревнувати чи не довіряти йому? А тепер я ніби хочу, щоб він неодрізно сидів поруч зо мною, ніби хочу видивлятись в його любі очі, слухати "його палку річ. І від чого ми, закохані дівчата, наодинці такі балакучі? Улесна мова здається нам такою блискучою, красотнявою. А коли б це з'явився ненароком перед очима, замовкли б уста, мова та красотня, мов вихром, вивіялась би з пам'яті. А може, він вивіряє мене, через те не їде? Та хіба ж ще не все сказали мої очі, моє серце, мої уста? Ох, бідна була, мабуть, та мова, невиразні були погляди, нечутко і нечуло билося моє серце. (Дивиться за лаштунки). Борис? Він, він, мій любий! Це ж він, мій орел сизокрилий! Ондечки і побратим лукавий з ним. Ох серце ж моє, яке ти щасливе! Пора, пора вам показати свої ясні очі! Чого ж то він так поспіша? Ага, вискочили! Що ж це він минає нашу хату? Поїхав! Ні, це щось дивно! Що ж ото ще третє поїхало з ним, якась не жінка, дівчина.