Я любив дивитися, як він веде сплави. Красень! Розставить ноги на весь пліт і ніби вросте в нього. Я носив йому їсти на Ворітця — тут, перед водоспадом, бокораші робили постій. У камінній вибоїні ріка несамовитіє. Завжди підстерігає смерть чи каліцтво, бо досить у верхогір'ї випасти маленькому дощику — води прибуде на півліктя, а вже рве і заносить зовсім інакше, ніж перед тим. Третяк полуднує і поглипує на пороги. Очі круглі й нерушкі. Зморшки застигли кістяними пругами. Дивиться на бистрінь і наче уявки пливе-промовляє: "Ти бестія, Черемоше, але і я дідько". А вже як рубають линви, то вже справді не людина, а диявол. То вже одне: дараба, річка, він.
Третяк одружився у вісімнадцять літ. Звістку, що такий молоденький леґінь привів жінку, гуцули сприйняли похмуро. Але Максимові вже тоді не потрібно було чужих настанов. Згодом про його пригоду розповідали на кожних вечорницях.
Рослий і дужий, та з вигляду дзьобатий підліток, Максим прибув до підгірного села Мигове біля Берегомета. Тамтешні діди докумекали по що, змовилися покепкувати. Є, кажуть, гарні дівчата, але найвродливіша давно чекає пари, відважного леґеня. І біда: відважний ніяк не трапиться.
Максим здогадувався, що діди хитрують, одначе йшлося про відвагу! Серед ночі рушив до старої напівзруйнованої доменної печі — гамарні, як її називали в Миговому та й поза Миговим.
Між іншим, я чув про це з Максимових уст і пам'ятаю до дрібниць. Барон Мустаца3 якось сказав: "Славам не треба ні хліба, ні води — аби мали що пам'ятати і згадувати".
Навколо все притихло, ніби заслухалося скрадливими кроками темені. Знічев'я зітхнув бук, дзенькнув кришталями інею, як молода намистом. Спохватився, випростав гілку, проте знову зашелестів, і з розколини берега на нього з пересторогою зашушукала лестлива річка Мигавка. У вишині над головою небо випустило соромливу, як вранішня росина, зірку. Ця з переляку над безоднею закліпала, через мент, ніби погомонівши з хмарою, аби та трішки одсунулась, викликала для розради ще кілька дружок. І затанцювали, і все завмерло, звівши на них затуманені солодкою дрімотою очі.
Десь близько, не далі, як на переліт шпака, вгадуються гори. Товариство замислених віків... Стіжок із Довбушевими печерами! А там — стрімка ущелина, кряжевий заслін — як гребля, — і нема із прірви виходу.
Діди розповіли таке. З села не чутно, та коли сісти на потрісканому пні біля гамарні, то навіть взимі, коли земля скована морозом, ухо вловить шурхіт, схлипування, посапування, немовби хто повзе дном яруги. А межи тим — коли-не-коли — дівочий сміх.
Підходжу. Б'ють вічні теплі бур кути, булькотять гази над болотом, де колись черпали руду. Чекаю — сміху не чути. Задумався і... забувся.
Ті самі діди мені говорили, що після татар гамарня належала панові. Селяни відрами брали болото, вимивали руду, багато їх щоліта захлиналося в багнюці. Та став до ремесла один сільський леґінь, який показав при ділі незвичайний хист. Щоб хлопця не переманили інші магнати, пан поселив його в маєтку. Одначе через тиждень леґінь відмовився жити в поміщицькій садибі. Можновладцю доповідають: "Має дівчину в селі; голуб до голубки на край світу полине".
Зачепило це пана за живе. Став присікатися на гамарні. Одного разу в болоті втопилося троє селян. Кинули роботу інші. Над'їхав панисько — січе наліво і направо налигачем, досяг і леґеня. Той як мав у руках залізний гак, яким вигрібав перегарки, так з ним на пана. Замахнувся, але ж пана не сягнув — коня забив.
Зчинився шарварок. Гайдуки — до легеня, він їх гаком косить. Посіпак було щось зо три десятки, відтиснули хлопця до гамарні, той забрався на вершок, що лиш кулею дістати. Минає день. Гайдуки сидять. Другий день. Третій. Село чекає, збирається піти проти поміщика. Четвертого дня жмикрут виїхав удосвіта з рушницею...
Отоді поблизу гамарні нібито й пролунав страшний зойк, а відтак сміх, який чується вночі над заваллям. Це легенева наречена з розпуки заголосила і втратила розум. Казали, що пішла лісами й пропала, але ж вернулась, вибралася на гамарню і... стала березою. Що пан не вигадував — дерево розривало корінням мури, поки половина печі не відкололась.
Дивлюся — справді: маячить стіна гамарні, а на ній росте береза. Вмостився на пеньку, тримаю напоготові рушницю (в ту пору на підгір'ї появилися вовчі зграї), та нема сміху, лиш береза тонко видзвонює голим віттям. Думаю, прокляті діди послали бісові в пащеку, а самі регочуть за поставцем.
Вони таки втішалися винцем у крайній хаті, в молоденької вдовички. Вихваляли парубка — бодай його і ворог хвалив! — і піднімали на кпини за зелений розум, Удовичка те слухала-слухала, тоді відпрошується до сусідки позичити дідам кисленьких огірочків. У хоромах обмотала шаллю голову — й до гамарні.
Я завмер, побачивши жінку. Вона мовчить, я ні пари з вуст. Але взяв себе в руки, кажу: "Якщо ти та, про яку мені оповідали в селі, то візьму за жінку, бо вмієш бути вірною". — "Я та і не та, — здавленим голоском відповідає молодичка. — Але правда: вмію бути вірною". — "Скільки ж тобі літ? Ти так довго самітна?" — "Сімнадцять".— "Не може того бути", — кажу. "Так". Розповіла, що повінчана в п'ятнадцять, чоловіка невдовзі по весіллі дерево вбило. Живе сама, а хто не знає, як одинокому тяжко, які маркітні ночі... Ох і втер я дідам носа!..
— Ти артист, Максиме, — сказав Данило Крицяк, що теж слухав цю оповіданку.
— Не опришок і не артист, — відказав Максим. — Запізно вродився. Зате, як всі зрозуміли, не вмію жити. Багато теревеню про владик.
Крицяк оскалився:
— Таки не вмієш! А жити стало ліпше. І шибениці по горах не стоять.
— Хруню ти, хруню,— похитав головою Максим. Крицяк не образився. Він не вмів ображатися, хоч лий помиї за комір, що ж? Найдубовіший з "твердих".
— Невже скарає мене Максим? — питав я себе.