Одарій розвів руками, мовляв, може, це й не від нас залежить.
Того ж таки дня ми були в Усть-Путилі. В селі якраз розклеїли оголошення про ліквідацію воєнного стану на Буковині. Вранці ми засіли на скелі, названій Кам'яною Багачкою. Ополудні в поліцаїв полетіли кулі. Ввечері до нас приєдналося кілька місцевих хлопців. Розповіли, що начальник окружного жандармського гарнізону оцінив голову кожного бунтівника в тисячу лей.
— Дешево! — пересміхалися усть-путильці. — Треба набити собі ціну.
Гори ще народжували шибайголів!
Через місяць зібралася купка в сорок чоловік. Ми щодня встрявали в кілька перестрілок. Поліцаї гадали, що мали діло з відмобілізованим легіоном.
Дні були довгі, і нам їх не вистачало. Прибували втікачі з Галичини, відважні й витривалі парубки. Більшість виявилася фронтовиками. Одразу знайшли спільну мову з Одарієм — він теж під Бучачем закінчив стрілецьку одіссею.
Місцевих потурнаків не кривдили. Одного, правда, Одарій розстріляв. Був то усть-путильський двірник, собака і здирник. Потім мені сказали, що то Дружанин на-вірник.
Всі ми знали, що загинемо. Ми поспішали, нам не було в чому сумніватися, і не розтринькувалися на роздуми. Якось леґінь, що стояв у дозорі, привів до мене підпухлу від сліз молодицю у чорній жалобній ноші.
— Відпитує ватага, аби поскаржитися на вбивцю.
Я вийшов з намету. Стали з нею віч-на-віч. Вона зовсім не посгаріла.
— Мої сльози впадуть на твою голову,— сказала вона. Я змовчав. Раптом вона спаленіла, впізнавши; губи
смикнулися, вона на очах зів'яла, судорожно поправила вузол хустки під кептариком. Мені здалося, що вона скаже: "І мене звели убити". Та, ні слова не мовивши, пустилась до узлісся.
— Дружано! — покликав я.
Вона стала, обняла стовбур ялиці і заридала.
— Не плач,— сказав я.— Я тебе ні в чому не звинувачую.
Вона поглянула на мене такими безрадними очима, що я одвернувся. Потому, підбираючи вустами сльозинки, підняла руку, показуючи кудись на північ:
— А ходила просити за тебе. В батька було срібло, все оддала. Сказали, що ти вмер.
— То правда, заждана моя, я вмер.
Вона схлипнула, з грудей вирвався зойк, і бігцем подалась у хащі. Ми перебазувалися на інше місце.
Місцеві власті не просили допомоги в Бухаресті— вирішили знищити нас руками муштрованих бессарабських українців. Якась дивовижна сила гнала цих людей на кулі, наче і їм осточортіло життя.
Спершу ми не відстрілювалися, відступили на Пере-калабу. Наші стежки позначилися глиняними горбками могил.
— Треба їх провчити — відчепляться, — наполягали хлопці.
Ми відбилися від них, та румуни через Кирлибабу послали на нас сучавських гуцулів. Довелося розділитися на два загони: Одарій з одним прорвався до Усть-Путили, перестрілявши бессарабців, я з другим спробував перейти Черемош і наробити переполоху на польському боці, та ми не встигли пересікти кордон; нас оточили, я вийшов з кільця з двома побратимами. "
Одарій закріпився на Розсічному. Його на тиждень лишили в спокої, і той тиждень забрав від нього людей. Я розшукав його в Сторонці. Одарій зчорнів і осунувся.
— Розбіглися, — скреготнув він зубами, схопивши мене своєю єдиною страшною рукою за вилоги кептаря. — Зрада, Ксеню! Зрада, Супоро. — Губи його затремтіли, і очі заслав туман.
— Розходьтеся, — звелів я решті ватаги.
Ми з Одарієм перезимували на його хуторі. Мабуть, Горинь шукав смерті. Якось удосвіта тихо вийшов з куреня. Я думав — по воду. Минула година. Я хутко зодягся, побіг по росі Одарієвими слідами. Побачивши його на узліссі, закричав:
— Стій, куди ти?
Одарій осміхнувся недоброю посмішкою і махнув у бік Черемошу.
До Усть-Путили прийшли вночі. Переспали в зимарці на зрізі. Вранці Одарій попросив мене зачекати, сам же тільки з топірцем подався до села. Можливо, надіявся зібрати новий загін.
Та село кишіло жандармами. Вихопившись на узвишшя, Горинь став утікати між розкидані на спаді гори осідки. Поліцаї раз по раз припадали до землі, над дулами карабінів у вранішньому повітрі закручувалися кучері порохового диму.
Одарій зашкутильгав. Я кинувся напереріз поліцаям, поклав одного, другого, третього, наздогнав Одарія, та він простогнав:
— Усе пропало, Ксеню. Втікай.
Він спокотом чогось метнувся вниз, до дороги. Я знову його наздогнав.
— Втікай, Ксеню, — кинув він перекривленим ротом.— Утікай. — Став, оглянувся. — Втікай. Дивися, скільки їх.
На схил здиралося чоловік десять. Одарій схлипнув і сперся на дерево, щоб не впасти.
— Дай мені, Ксеню, карабін, сам утікай.
Він поволі осів на землю, лицем до переслідувачів, ліг на лікоть. З виярка висунулося червоне обличчя поліцая; розгублено повів головою, не тямлячи, що ж далі робити. Я вистрілив, схопив Одарія за поперек і поволік до купки дерев на зрубі.
— Лиши мене, Ксеню, — від внутрішнього напруження на Одарієвому чолі набухла чорна жила. — Дай карабін, затримаю...
Я передав йому карабін. Кривлячись від болю, він звівся на ноги.
— Втікай!
Добігши до лісу, я став за смереку. Все було видно, мов на сцені. Одарій поранив поліцейського начальника, той закричав, до нього позбігалися інші. Тим часом Одарій вийшов на осоння, звалився додолу й поліз навкарачки. Він був у якихось десяти кроках од лісу, та раптом уткнувся маківкою в землю. Лиш через секунду пролунав постріл. Пролунав з польського берега! Одарія вбив польський прикордонник!
Над тілом збилися щільником поліцаї. Один з них вітально помахав знудженому польському прикордонникові рукою.
XIV
Я ще хотів пожити, але половина мого єства накликала смерть. Верешко порадив мені виїхати до глибинної Румунії, оскільки перейти через Дністер на Радянську Україну було неможливо. Після придушення червоного Хотинського повстання королівська Румунія тримала на кордоні заслони з посилених військових гарнізонів. Єдиний більш-менш вільний шлях вів на захід, у дощенту розорені й сплюндровані війною Татри, Трансільванські Альпи або Семиградські гори.
Уже в Косні мене не питали, хто я і звідкіля родом. Я найнявся сплавляти ліс на Золотій Бистриці. Через три роки мені виписали паспорт, характеристику і дозвіл на поселення в Буковині. На Бистрицю доходили вістки, що гуцулам більше не перечать селитися на хуторах.