Вони з'їли по картоплині. Відчуваючи, що на сьогодні сили вичерпалися, Оксен попрощався. Старий провів його до воріт.
На небі, дуже й дуже порідішавши для старечих очей, світилися зорі.
— Люди! — зітхнув Кошута, махнувши рукою, ніби прощаючись з небом.
Оксена теліпала лихоманка. Він поповзом обігнув ріжок хати і набрав решето слив. Йому ставало щораз важче. Він головою і руками підсунув до ліжка бочівку з водою, та на ліжко не зміг вилізти.
Свідомість навідувалася тоді, коли залишалося або проковтнути сливу, або забутися навічно. Марив.
Йому виразно вималювалося, як ішов в атаку під Ка-поретто. Батальйоном командував майор Міттельштедт. Оксен був при ньому ординарцем. Коли приніс розпорядження полкового командира, Міттельштедт вголос вилаявся і загудів: "Мінне поле... Ця наша артилерія... Подивимось!" Він став похмурий, як комедійний актор, який покинув сцену.
Артилерія мала пробити ходи в мінному полі. Минув призначений час, та вогню не відкрили. Лиш батальйон піднявся в атаку — вдарили гармати, підганяючи вперед гуцулів вибуховим валом. "Швидше, хлопці! — кричав міттельштедт. — Я цього сподівався!.. Собаки! Хиренні державники! Хиренні генерали! Дефективне суспільство!"
Міттельштедт вважав, що його непрощенно образили, перекинувши на італійський фронт. "Тут не треба ніякого фронту,— скандував він.— Тут досить двох жандармських полків. А всі сили треба кинути на Росію. Треба розбити Росію". Почуваючи себе скривдженим, він не скупився на солоне слівце.
Батальйон розсипався по всьому полі. Довкруж рвалися міни. Здавалося, до італійських позицій посуваються збиті в щільник чорні тріскучі водограї.
Оксенові осколками пошматувало груди. Падаючи, вік зобачив, як злетів у повітря Ернест Міттельштедт. "На чиєму боці залишиться хоча б один солдат, той виграв битву", — згадав Оксен. Стікаючи кров'ю, він доповз до траншеї і впав італійцеві на руки: захоплений зненацька, той ніяк не міг одімкнути багнет. Італієць одволік полоненого до другої лінії окопів, та на допитування не вистачило часу, бо в наступ пішли австрійці. Оксена вкинули до автомобіля й привезли до якогось містечка. Пустився дощ. Карабінери розбіглися, потому почалася паніка, на вулицях утворилися затори, машину покинули напризволяще. Вночі на околицях зав'язалася пальба між відділом італійської оборони, що вирвався з оточення, і австрійським ар'єргардом. Оксена, довантаживши пораненими автомобіль, відправили до лазарету. Як би там не було, він таки подарував превелебній короні свою останню перемогу.
Якось серед ночі Оксена вивела із забуття запалена свічка. Помандрувавши по хаті, вона схилилася над ним і стала Юровими очима. Оксен осміхнувся. Очі з острахом віддалилися, злилися в засліплюючу жарину і засвітилися сонцем.
Оксен опинився за муром лазарету. Було ще дуже рано. Полонений німець підмітав вулицю. Оксен не раз бачив його за роботою. Він промітав навскіс спершу одну половину, потому — другу і довго маячив, милуючись, відтак промітав далеко в поле запилену дорогу, ніби нею мали проїхати поважні гості. Казали, що той німець онімів після контузії.
Раптом сонце сіло за обрій. Оксен вирушив у поле. Дорога рівна, вдалину сосонкою бігли сліди мітли. Край левади в зелені потопав його осідок. Оксен не здивувався, що хата на рівнині. Нараз небо спалахнуло. Якась жінка переймала людей, що бігли за село, і викрикувала: "Су-пора запалив графські скирти!"
У селі стало як удень. Оксен все ще дивився на небо. Воно темніло. До нього наблизилася маленька зірничка й перекинулася заклопотаними Юровими очима. Оксен розімкнув уста, щоб привітатися, та почув: "Супора запалив графські скирти!'
Його гнітила темрява і тиша. Він спробував звестися, але впав під вагою залізних ланцюгів, якими був прикутий до цементної підлоги.
"Я в Дофтану, — подумав він. У голові лунав скрегіт ланцюгів. — Ліпше їх не рухати".
Катівня була якось так збудована, що найменший шелест тримався під склепінням кілька хвилин, і здавалося, що він виникає в голові. Від цього можна було втратити розум.
У голові лунав скрегіт ланцюгів. Оксен зібрав усю волю, тіло немовби шмагонуло окропом, потому враз повіяло прохолодою і стало легше. Тепер можна було стерпіти що завгодно. Він навчився дерев'яніти, щоб не відчувати болю і страху.
Ланцюги заскреготали з новою силою, хоч він лежав нерухомо. Закленчало, задеренчало, зашкребло — відьомський ґвалт диких звуків, од яких холола кров. Та ось з цієї страхітливої суміші виділився струмок чистих бубонців і хтось сухим, надтріснутим голосом заспівав:
В смутку, в тузі сині гори. Сині гори кров'ю сходять.
Плачеш, брате, плачеш, Плачеш, сестро, плачеш, Плачеш у могилі.
Під стелею блідим зубцем горіла лампа, а на лаві сидів з цимбалами на колінах Юр Кошута.
Сині гори кров'ю сходять — Кат стинає рід гуцульський.
Чусш, брате, чуєш, Чуєш, сестро, чуєш, Чуєш у могилі.
Нема правди, нема волі, Ой загинув край, загинув.
Плачуть діти, плачуть, Плачуть мами, плачуть, Плачуть у могилі...
Молоточки заплуталися в Юровому волоссі. Він знервовано відкинув патли на плечі, але вони знову зсунулися на струни. Юр розчаровано розвів руками. Певно, йому здалося, що Оксен умер, і старий ватаг вирішив відпровадити його в останню дорогу з цією дивовижною врочистістю.
Кошута з хвилину замислено дивився на Оксена, тоді відклав молоточки і торкнув струни пальцями.
— Прощай, сину! Ти виріс і вмер сиротою... Оксенове тіло було налите оловом, він нездужав ворухнути й мізинцем, нестерпно пекло в грудях.
— Ти виріс і вмер сиротою, — повторив Юр, складаючи для молитви руки. — Чи знав ти, що твого сина румуни розтоптали кіньми? Що Дружана, втративши надію на твоє повернення, через горе та скруту пішла жити з молодшим за мене на два роки дідом?
На Оксенових очах набухли сльози. Губи скривилися від болю під серцем.
— Либонь, не знав, що всі твої ровесники впали на фронті, Василь Чигрин загинув від румунської кулі, а Сергій Верешко став румуном Верешку... А молодняк вистріляли... Лишилися в горах старці з жінками й дітьми, але і їх виселили в низові хутори, аби між верхами не зростали бунтарі.