— Пий, Ксеню. Я справді дуже щаслива.
Надворі веселими дзвониками бризкали цимбали, гучно, як недалека гармата, вдаряв бубон. Я подумав, що в цю хвилину на Німчицькому перевалі триває бій, падають із стромовин на колюче бескеття посічені шрапнеллю коні і... люди. Я дивувався, що дратівливий Кошута без тіні занепокоєння вдає веселого і безтурботного весільного батька; що самозабутньо гарцює Василь Читрин; що нічим не виказують хвилювання інші, а про наступ Брусилова, мабуть, уже всі знають. Раптом я немовби прокинувся: це ті самі непоборні опришки, які стинали голови за кривду. Не в усіх одна міра терпцю, але це ті самі люди.
— Пий, Ксеню. Про що ти думаєш? Чого твої очі нараз стали без надії?
"Мабуть, лише жінки вміють сказати точно про те, що бачать".
— І ти випий.
— А як на це подивиться чоловік? Вино пахне розквітлою полониною.
— А ви чого тут зачинилися? — з комічним переляком скрикнула Данилка, показавшись у дверях.
— Виполоши ведмедя з комори! — аж присів од сміху Чигрин.
— Голодній кумі хліб у голові, — сказав я. — Тут ведмедем і не подуло.
Чигрин, не соромлячись, пригорнув Данилку.
— Ми своє весілля відгуляємо в селі. Просимо. Дружана почастувала їх вином, опісля обійшла з пляшкою ватагу, і Кошута запросив гостей до столу.
— Що то мені люди скажуть, — посміхнувся, — коли завтра виряджу до хутора три подружні пари? Начебто й не за воєнними часами! — Обвів усіх пронизливим поглядом, шукаючи бодай натяку на те, що хтось сумнівається щодо його думки про ситуацію, і, мружачись, зі стурбованою журбою в голосі, сказав: — А ватага з товаром залишиться в полонині. — І додав з притиском: — Нема чого поспішати.
Хлопці хором, видно, лише підсвідомо відчуваючи, наскільки це правильно, підтримали ватага. Він на мить стомлено рпустив долу очі и підняв чарку:
— Ватага зичить молодим щастя і довголіття.
Сірим досвітком з десятьма підводами ми рушили в діл. кошута наставляв:
— Буде тихо — вертайтеся, спровадимо решту майна. Щось негаразд, Ксеню, — дай знати. Може, ще кому треба додому/ — спитав дезертирів, що зоставалися. — В шорах нікого не тримаю.
До полудня обоз скотився з Яровиці і заскрипів ущелиною. Опісля здолали крутий перевал, четверо пастухів, яких Кошута посилав підсобити в дорозі, вернулися в стаю. Чемні гуцульські коники йшли без погоничів.
Місцями траплялося безпуття, шлях перетинали зсуви. Ми бралися за лопати, відкидали камінюччя, що звалилося з бескидів. Перед вечором, не лишивши позаду й третини відстані, зупинилися біля нічийної зимарки, що служила для постою, як корчма на перехресті доріг. Молодиці звинулися клубками біля ватри. Поки ми з Вереш-ком розпрягали і путали коней, Чигрин нарізав миску в'яленої баранини, полив сухарі юшкою з товченого часнику. Освітлена багаттям, Дружана кап-у-кап була схожою на Крицякову Олену. Я подумав: "Чи сподобається вона Олені?" Хотілося, щоб сподобалася. Стуливши губи, вона дивилася з-під опущених вій на полум я, а коли я сів поруч, усміхнулася справжньою Олениною усмішкою і поклала голову на плече.
— Комісія! — вигукнув Сергій, покуштувавши м'яса. Раптово, як завжди в горах, ущелину заполонила ніч.
Після вечері Чигрин з Данилкою, Верешко з Федорою пішли відпочивати. Я лежав боком біля багаття, зіперся на лікоть, Дружана в задумі підгортала недопалки. Нараз сторожка тиша, спочатку навіть не тривожачи слух, стала розпадатися на протяжні глухі зітхання. Через якийсь час зітхання стали коротшими й частішими, і я вловив у них щось млосно знайоме.
— Гармати, — сказав я пошепки. Дружана опустила прут.
— кінь ногою б'є.
— Гармати, Дружанко. Це гармати.
На підводі зашелестіло, і почулися сквапні кроки.
— Ти чуєш? — схвильовано озвався Чигрин.
— Гармати, — повторив я, ніби це могло що-небудь врятувати.
— Гул на сході. Під Селятином, якщо не ближче — не в Шепоті. Кевес утікає в Румунію. Над Черемошем наче спокійно.
Коли канонада припинилася, Чигрин, сплюнувши, зник між возами.
Я постелив на землі сіна і вкрив Дружану сардаком.
— Лягай, Ксеню.
Я ліг, та сон не приходив. Потім — лишень забудуся — здригнеться вві сні Дружана. Вона спала неспокійно, пашіла жаром, схлипувала. Вкриваючи її, я прикладав до чола долоню — воно було зрошене краплинами поту. Десь за північ вона міцно обвила руками мою шию, я просунув їй під голову руку і спитав:
— Не спиш?
— Ксеню...
— Не журися.
— Я хочу мати від тебе дитину, — ледве чутно прошепотіла вона.
Торкнулася устами моєї щоки.
— Хлопчика?
— Так.
Притулившись усім тілом до мене, завмерла. Я поправив сардак, підвівся на лікті й зиркнув у темінь.
— Що, Ксеню?
— Нічого.
Між возами полопотіли, підбираючи сіно, стриножені коні. У високому небі тремтіли зорі. Звідкілясь линув свіжий, вистуджений запах м'яти.
— Ксеню...
Я смикнув китицю зав'язки, і груди мені полоснув холодний легіт. Довкола все німувало, лиш коли-не-коли фиркне кінь. Я розстебнув Дружанин кептарик, торкнувся грудей. Скроню ласкаво обвіяв її віддих. Вона якось дивно рухнулась, мов розділяючись надвоє, огортаючи мене і знову сходячись в ціле, як підзолочена хмарина довкола сонця. Першої нашої ночі вона злегка впиралася долонями в мої груди, наче страхалася, що ми не зможемо одірватися одне від одного. І тепер я відчув на грудях її долоню, та це був інший дотик — через нього вона немовби пересвідчувалася, що мені добре, що я її безмірно люблю, як дружину, як матір мого сина. До мене прийшло визволення. Я його відчув кожною клітинкою, хоч немає слів, щоб його пояснити. Це було звільнення від плісняви задавненого чекання, від несамовитості, від намагання щось із себе скинути, як осміяну осоружну ношу, від сирітства.
Я раптом осягнув розумом, що кілька літ був неповноцінною істотою, і це огидно — жити одинаком, позбавленим щастя. Можливо, розуміючи цю огидність, гуцули не вважали за зло — по-розбійницькому викрадати од батьків їх доньок.