— Додому! — гукнув я коневі. — Додому! — гукнув щосили.
Дружана взяла мене під руку. За горою стихав тупіт копит. Коли він розтанув зовсім, ми попростували до роз-луцькоїстаї. У моїй голові безладно зароїлися гадки, "завтра мусимо з'їжджати, але попрошу Юра справити весілля в полонині. Справимо весілля... Вінкоплетіння відбулося..."
Я зрідка торкався Дружаниної руки. Вона йшла мовчки, про щось думаючи, і я не хотів їй перешкоджати. Вона була ще дуже чужою. Я почував себе невпевнено й боявся, що зроблю щось не так.
Над горою завис місяць, а в курені Кошути було темно, і я не знав, як туди ступити з чужою людиною. Пустив кобилу в загорожу, лиш звільнивши підпруги, ніби мені могли б звеліти: "Одвези цю дівчину назад".
Постукав у шибу. Тихо. Тоді взяв чужу дівчину за стан, другою підняв її голову й спитав:
— То нічого, що завтра познайомлю тебе з нашими?
— Як знаєш, Ксеню...
Я аж зуби зціпив: так вимовити моє ім'я могла б лише мама, якої я не пам'ятав. Я поцілував Дружану в уста. Вони були м'які й покірні, мої губи поринули між них разом з віддихом, з душею.
— Коли ти над'їхав, — сказала Дружана, — я не тямила, що з собою діяти. Розповіла про тебе батькові й кажу: "Він, тату, мій суджений, приїхав за мною". Ти з ним балакав надворі, а я все собі злагодила...
В уяві ожило, з якою недовірливою цікавістю розглядав мене Стадник. Він мовби не повірив Дружаниним словам, та чуття йому підказало, що не приніс я йому радості. Між його напіврозтуленими устами біліли стиснуті зуби, ніби до часу тримали заперечення чи й проклін, а під стуленими повіками ховалася глуха нетеча образи й ненависті. Потому він ще раз пильно поглянув на мене і в кутиках губ залягли гіркі зморшки, а очі заплющилися. Так, із заплющеними очима, він сумовито всміхнувся, очі відкрила десь таки знайдена на дні серця ласка, обличчя випогодилося, як осінній день з проблисками сонця чи рівнина, що виринає з білого сніго лад ного завою, обснована смугами туману. Він неквапом набив люльку і на запитання "хто вмер", сливе всміхаючись, відказав: "А ти кого мав у надумі?"
Дружана розмахувала клунком з одягом, а я думав про її батька і відчував, що він мені ближчий, ніж вона. Голос її був чужий. Вона говорила весело й швидко— миле жебоніння, та дуже незвичне, і я спитав:
— Ти мене любиш?
— Ксеню!..
Вона сміялася, коли я цілував її коси, очі, уста.
— Не будемо спати, — сказав я.
— Нітрішечки не хочеться спати, — відповіла вона.
— Виберемося на віз із сіном, сядемо, а ніч йтиме і йтиме мимо.
— Ходи...
—Знаєш, — сказав я на возі, — від батькового вина поболює голова. Та байдуже. Ти чуєш, як мимо іде ніч?
— А вона нас чує?
— Мабуть. Вона прислухається до всього живого. Усе, Дружано, серед ночі. Земля серед ночі, місяць, зорі...
— А сонце?
— І сонце.
— І ти"мене захистив серед ночі, тоді... в зливу.
— Якби не було ночі, я не заблудився б і не стрів тебе.
— І все вночі росте, правда? Діти ростуть уві сні. їм сниться, що вони літають.
— А вдень усе розквітає. Я побачив тебе вдень. Це було на Спаса. Ти гримнула на мене: "Не займай!"
— Мені було страшно. Я забігла до лісу — і злякалася ще більше. Може, я почала думати про тебе через той страх.
— Ти сподівалася, що я тебе знайду?
— Не була впевнена. Але я тебе довго чекала б.
—Я стеріг товар,—розповідав Сергій Верешко.—Привиділося, що на возі хтось сидить. Що за диявольська морока! Стежечкою між воринням підкрадаюся до воза — тихо. Коли заблагословилося на день, іду ще раз, бо щось муляє...
— Підозрівав, що Юр з Федорою занічкували? — захихикав ватаг.
— Я ближче — таки хтось спить на сіні. Видряпався і взявся за голову: яка дівчина!.. А цей розпростерся під кожушком, — показав на мене Верешко, — вкрив креса-нею дівочі ноженята в полірованих, капсулами побитих постолятах, та не дівчини тримається, а карабіна... Дезертир нещасний! Я тоді — в курінь, а решту ви бачили.
— Але ж утекла! — весело кинув ватаг.
— Потому, — зауважив Сергій. — Вона встала, Оксен ворухнув плечем, притиснув карабіняку до грудей і розплився в осміху. Дівчина собі розсміялася. Вдихнула повітря на повні груди, довкруж роздивилася — і скидом гори до поточний.
— Втекла!
— Ми тебе й розтермосили. Шкода-бо! А Чигрин надбігає, каже: "Відьма!" Ясна річ, коли втікає. Чередівниця.
Треба подивитися за пазуху, чи носить хрестика. Оксен розсердився, гадаємо — зачарувала парубка, не можна пускати в ліс, бо залоскочуть русалки. І бачите — лютує досі. Подякуй, що принесли в курінь та оговтали. Та й відьму привели. Але, виходить, вона не відьма, має хрестика, я сам бачив...
Вони масно всміхалися, в очах скакали бісики.
— Ну, хлопці, — перервав регіт Кошута, — а тепер... Розгорнувши черес, поклав на столик пачку асигнацій.
Посипалися срібняки з гаманців і порохівниць дезертирів.
— Хто поїде до Яловичори? — запитав ватаг.— А ні, не скопом. Чигрин поїде, купиш, Васильку, сливовиці, ковбаски, молодому — нову ношу під зріст. Ти, Ксеню, і ти, наречена, робіть собі, що серцю миле, а ви, хлопці, лагодити курені; хто знає, може, и серед зими комусь придадуться.
Я сидів на камені і думав, що найщасливіший у всьому світі. Все мені зичило доброї долі: і потік, що веселим лоскотом наповнював рівчак, і темний праліс, розбуджений хоралами щебетух, і вітер, що нараз зав'ється між скелями, ніби чекає, коли мені надоскучиться і я піду, щоб вільно йому припасти до Коломиї з цілющою водою, і сонце.
Сонце було виразне і яскраве. Купини дерев раз коло разу сікли світлові запони, а по запонах вгору здіймалися звинені, переплетені стяги імли і зблискувала ніжними тонами веселка. Там, де веселка торкалася води, сиділа Дружана. Вона мене не виділа, а я чогось не наважувався туди ступити, мені здавалося, що я можу увійти в той рай тоді, коли мене покличуть. А вона мене не бачила і не кликала, хоч ніби відчувала мою присутність, бо неквапом, безпечно заплітала коси, тоді взялася перенизувати намисто. Нема такої сили, щоб нас розлучила, думав я собі. Нема!