Вона взяла коня за поводи. Він шкутильгав. Мене пронизав біль — ушпилив теплою колючою голкою, як осколок, що втратив швидкість.
Коли Дружана сховалась за пруг гориці, я таки рушив туди ж. Зупинився на перевалі. До Дружани підскакав вершник, спішився, передав їй свого коня. Вже сидячи в сідлі, вона показала рукою на мене, щось пояснюючи. Мені здалося, вона каже: "Дивіться: він розминувся з долею. Тепер приноситиме нещастя..."
— На тім тижні сходимо, — оголосив Кошута, смакуючи вдоволену усмішку.
Щодня йшли дощі. До куренів затікало, на долівці стояли калюжі, не було де прихилити голову. На плечах зітліли сардаки, але я ладен був терпіти, бо не міг вибрати кілька годин, щоб поїхати до краснодільців.
А хлопці з ватагом сяяли од гордощів. За літо засолили тридцять бочівок бринзи, заднили близько до цього гуслянки, на осідок припадало по три вози сіна. Як клубки, відпаслися вівці, навколо корів брикав молодняк. Кошута потирав долоні, а ми двигали бочки, шпурляли на підводи мішки з шерстю, пресували рублями пашу.
Полонина вкрала, полонина й винагородила. Юр розмовляв з гідністю, лагідно, й ніхто не сумнівався в його кмітливості й досвідові.
— Поїдеш, Ксеню, в село за підмогою, — звернувся він до мене. — Чи самі спровадимо валку?
— Справимося, — відказав я поквапом, думаючи про своє.
А це — морока. На важких ділянках дороги треба пускати по дві-три підводи, накидати на колеса гальма, бичувати коней, підпрягати на скрутах, здригаючись, коли погляд падає в провалля.
— То скоріше, хлопці. Виїдемо раненько, щоб завидна добратися до Ял і в ця, далі легше.
— Діду, трембіта! — зупинив ватага Верешко. Кошута прислухався, щось читаючи в розрізнених, приглушених відстанями звуках.
— Василю, трембіту сюди! — смикнув Чигрина за рукав.
Перехрестившись, відтворив сигнали з-за перевалу, невдовзі такий же набір гудків долинув з-за Стіжка і Гребе-нища.
— Пером тобі земля, чоловіче добрий, незнаний! — стиха мовив ватаг.— Хтось заповів довгу пам'ять — з сергіїв-ських чи краснодільських... З тої парафії... Царство йому небесне.
Ми зняли кресані. В челюстях холодного неба трембіти зітхали дедалі слабіше й хрипкіше, потім звуки настільки притихли, що, здавалося, повстають у мозку.
Нараз я подумав про Дружану. Вона могла застудитися тої лихої ночі, могла занедужати... Людина — не камінь.
— Стариня! — підступив до Кошути. — Мені треба на краснодільську стаю.
— Так? — здивувався ватаг. Замислився, тоді мовив: — Ну їдь, коли треба, чого вмурувався в землю.
Я стрибнув у сідло. Кобила скосила оком і рушила чвалом. На перевалі я до сліз напружив зір, вдивляючись у запалену маревом далину. "Вмерла!" — волало в голові.
Кілька краснодільських пастухів вийшли з куренів, поспиралися на жердки вориння. Викручуючи коняці голову, я потягнув вуздечки, кобила чотирма копитами ковзнула по землі.
— Ти чого рвеш полонину? — запитав один з пастухів, але я розчув лише власне запитання: "Що з нею?"
Пастухи перезирнулися й далі дивилися на мене в німому здивуванні.
— Ти звідкіля такий?
— Хто вмер?
Вони знизали плечима.
— Сергіївський ватаг, — нарешті відповів сивоусий, акуратно зодягнений дідусь.
Я дихнув повними грудьми і закинув уздечку кобилі на шию.
— А ти кого мав у надумі?
— Яз Розлуча,— сказав я, потиснувши всім руку. — Наш ватаг має між сергіївськими родичів.
— Кошута? — Дідусь з цікавістю зиркнув на мене. — Просимо до куреня, — запропонував голосно, з діловитою розважливістю. — Юра добре знаю. Разом воювали в Італії. — Жестом поманив за собою пастухів.
Дружана поралась біля плити. На мить мене обпекло вогнем. Вона теж спалахнула, хоч на уста випливла усмішка.
— Ми завтра забираємося звідси, — заговорив дідусь. — Сідай, прошу. — Він розмовляв бадьорим, трохи деренчливим голосом. — А ви?
— Теж злагодилися.
— То, кажу, Юра знаю добре. Тримається?
— Женити можна.
Дідусь засміявся, ховаючи під повіками хитру іскринку. Ставши біля вікна, похитав головою.
— Кому яка дорога... Петро Джуряк надумав піти від нас. Ми — однолітки. Разом почали ватагувати, на Яро-виці породичалися: Дружанина мати — сестра Петрові. Живий про живе думкує, а смерть за плечима. — Погляд метнувся по куреню і застиг на розп'ятті. — 3 розлуць-ких знаю ще Максима Третяка. Мій братаник сплавляв з ним дараби, запрошував у гості. Буйна голова — Максим.
— Вже нема Максима.
— А тебе як величають? — коротко зітхнувши, запитав дідусь.
— Супора.
— Тата гайдуки підбили?
— Так.
— А дідо втік від пана, пустивши червоного півня на маєток?
— Тільки на скирти.
— Однаково... Ви — молоді гуцули. Вкоренилися в горах? Ще вкорінитеся, як жито. Ади, яка непробитна глина, а воно вчепиться двометровими ниточками — і росте, колоситься.
— В нашій родині всі повипадали з гнізда. Батькові браття вмерли, друге покоління лягло в Галичині.
— Ти воював?
— Утік з фронту.
— Гуцули! — ствердно хитнувши головою, кумгикнув дід. В очах мелькнула іскра приязні, а я відчув себе злодієм. — Сороко, давай печеню, — звернувся до Дру-жани. — Сьогодні у нас свято: вийшов сезон. Все — як у добрих людей. Тут чи горе, чи втіха — годиться чарка. Сідай, гостем будеш.
За столом завів балачку про політику. Один з пастухів підморгнув мені, мовляв, зараз наслухаєшся.
— Усі біди через те, — сказав дід, — що покривдили англійську королеву.
В цю мить він став настільки схожим на Кошуту, що я затулив рота, аби не всміхнутися. Він не читав з Біблії і не називав пророків, та говорив не менш урочистим і переконливим тоном.
— Королеву скривдили,— рухом апостола пригладив борідку і окинув усіх очікуючим поглядом. — Вона і мстить.
З його слів виходило, що англійській королеві близько ста літ. В інших краях владарюють мужі, лише в Англії несправедливість: королеві не дозволяють назвати чоловіка господарем держави.