Ми вкопали хрест на верху гориці. Одначе на цьому не закінчилось. Через тиждень там-таки появився трохи менший хрест, під ним Данилка запорпала похоронну на Івана. Далі загадала справити похорони Федора.
— Подуріли! — скипів Юр. — Цвинтаря тут бракувало! Прожену!
Протягом дня молодиці не показувалися з куреня. Кошута бурмотів:
— їм чи щастя, чи одчай — аби до дна. — Осудливо позирнув на курінь і нахмурився. — Який біс підштрикнув мене їх брати сюди!
Смерклося. Ми загнали скотину в загорожі й сіли на лаву курити.
— Піди, Ксеню, подивися, що вони там,— гукнув мені Юр.
Я тихо йідчинив двері в курінь. На тлі віконця маячила зігнута постать.
— Дівчата! Не озвалися.
Над головою піднявся місяць. Ми заговорилися і не завважили, що молодиці подалися до хрестів. Уночі Юр повертався з боку на бік, та й у інших сон держався на волосині. Встали дратівливі, натщесерце запалили люльки. Юр вийшов з куреня перший.
— Спровадити їх до села, — почувся його вигук.
Ми повибігали надвір. Кошута, стрибнувши на коня, погнався до хрестів, оперезав невістку батогом, шмагонув Федору. Молодиці з вереском розбіглися, заломили руки і дивилися на старого злими, безтямними очима. Юр спрямував коня на Данилку. Та вискнула й заховалася за Федору, плачучи, машинально заплітала косу. Вона була прекрасна в цю мить. Розпущені коси хвилями падали на повні білосніжні груди, що соромливо визирали з незастебнутої сорочки. Між косами на голові лагідно ясніло півколо чола, ніздрі напружилися, губи завмерли в якійсь божественній, як одкровення, міні. Великі чорні зіниці зі смутком і здивуванням дивилися в далину з-під опущених вій — великих, темних, розпушених під усе склепіння чіткої, мов намальованої, брови. "Я свята. Не смій до мене наближатися", — немов промовляло її обличчя.
— Боже! — застогнав Юр.— Зглянься наді мною. Дівчата!
Пустив коня попасом, а сам зайшов до куреня, щось бурмочучи і знизуючи плечима.
— Що ви хочете? — мовив, сідаючи на лаву. — Якби вони мали дітей, то інакше... Лихо мені. Куди вже їм? Мотуз — та й за сук? Бо серце звапніє. Вони тепер — як та Богородиця на образку, що тримає на колінах мертвого Христа: можна би світові подарувати ще сина, та світ не варт.— Старий утер хусточкою очі.— Що я їй пораджу? Я з батогом — а воно, миле, як світ сонця, ніби каже: "Вже покарана, батьку. Чогось дуже великого чекаю..." І буде чекати, поки й сил. А хто це вміє зрозуміти, коли всім тяжко?..
Ми не стерпіли й розійшлися хто куди.
Юр прожив довге і бурхливе життя. Замолоду теж перехворів опришківщиною, та з роками лихий і нетерплячий сатана влігся, даючи про себе знати вряди-годи. І, либонь, стишився тому, що, як старий каже, за жінку підібралася йому справжня пила. Біс "щезника" не витримав перегонів.
Кошута привіз жінку з Мілієва. Батько її був жупаном, мав на думці віддати її за підтоптаного вдівця, а як той віддасть Богові душу — заволодіти усім майном. Раптом доньки не стало. Жупан з молодшим братом осідлали коней — і... від села до села. Чим ближче до Усть-Путили, тим переконливіші докази: так, проїхав недавно леґінь з дуже вродливою дівчиною у такому й такому кафтанику і таких-то сап'янцях. Далі назвали й леґеня.
Дарма що вже займана (Юр не звладав зі спокусою на довгій дорозі), батько вирішив одібрати доньку. Дошукалися години, коли Юра не було дома, скрутили дівці руки (бо не хотіла вертатися в діл) — і назад.
Побачивши в хаті безладдя, Юр здогадався, що за гості навідалися. Кинувся навздогін. Села уздовж Черемошу насторожили вуха, чекаючи пострілів. І невдовзі гори мовби заплескали в долоні, аж під Довгопілля передаючи вістку про сутичку. Під Юром вбили коня. Він (тоді ще мрійно-спокіиний леґінь) страшенно розсердився, бо нікому зла не чинив, а що вкрав дівку — то так велося з нащаду віку.
— Злагодою хочу кінчити! — закричав жупанам. — Чуєте? А ні, то буде біда!
Жмикрути відповіли рушничним дробом. Та пішли спо-котом і їх зранені коні. Довгопільці повидряпувалися на крутежі стежити за боєм, бо таке лучалося не зчаста і той, хто бачив пригоду на власні очі, до смерті почував себе її учасником.
Коли патрони вийшли, супротивники видобули ножі. Один ніж уп'явся Юрові в плече, другий застряг у стегні.
— Куца година! — крізь зуби просичав Кошута і кинувся на рівняй.
Та гримнув револьверний постріл й жупани накинулися на Юра. Довгопільцям довелося спорядити дві підводи: одна з покаліченими жупанами (Юр таки спробував на них вістря тесака) покотилася в діл, друга, з Юром і дівчиною — в гори. Юр з півроку перебував між життям і смертю, та молода дружина самозабутньо доглядала його і виходила.
Перед самою війною Юр відокремився від жінки. Замешкали через сіни в пекельному гніві. З тої пори враз спохмурнів його розум, і стали називати його самоїдом.
Оповідали, що жінка почала старому дорікати за те, що менше заробляє на ватагуванні, ніж коли сплавляв ліс. Кошуті вже було не до дараб, тяжко образився, мовчки зібрав манаття і назавше поселився в другій половині хати.
Йому вже понад шістдесят. Але ще чується на силі, на коні сидить, як молодий. З вигляду гарний дід: поважні сиві кучері до потилиці, довгі плекані вуса, орлиний ніс, високе чоло, мов з тису вирубані щоки. Ростом теж напоказ. І не горбиться, не тягне ноги, як дівка-перелітка.
Ще не було випадку, щоб Юр не зарадив, коли в полонині що-небудь скоїться. Вміє полікувати людину, завбачить біду, підрятує коли не словом, то грошима.
Одлупцювавши молодиць, Юр теж не знаходив заспокоєння.
— Чи мені менше жаль сина, ніж їй чоловіка? — туркотів він, шиючи сідло. — Видам тебе, дівко, заміж. То не життя...
Третього дня на стаю приблукав Данило Крицяк. Він полисів, став клаповухий, очі — верткі, невловимі, злякані, на лиці тіні давнього хворобливого невдоволення. Вислухавши новини, Крицяк нестямно позирнув на мене.
— Тут небезпечно. Над'їдуть — усі в лабетах.