— Я тебе можу навіть сьогодні оженити. Молодиці журяться, нема кому приголубити.
— Коваль согрішив, шевця повісили, жаба й собі ногу подає.
— Пішли до плебанії. Там уже збираються.
— Ще колись півень проголосить рай на землі — й усі пророцтва справдяться. — Одарій накинув на плечі сардак.
Заповнений жіноцтвом майдан коло церкви сякався у кінці хусток. Я скосив очі на Гориня. Щелепи його міцно зціпилися, в очах появився вологий полиск.
Дезертири з карабінами через плечі тримали корогви, парох читав молитву. Кілька дідів підтримували його скрипучими голосками і час від часу змахували сльози.
Коли ми з Одарієм протиснулися між хлопців, на нас в одну мить впали десятки поглядів. Жінки розгублено розтулили уста, та, переконавшись, що Одарій — чужак, голосно заскімлили й потупились. На лавах перед парохом купою лежали хатні інструменти, зброя, ремені, кресані. Я поклав туди й хрестик з безголового трупа, який приніс з-над Дністра.
Заридали жінки і діти. Кошута тричі випалив з рушниці і, прикусивши вус, ступив до ями.
— Пером вам земля свята, діти і браття! — Він секунду постояв у задумі, потому, раптом змінившись на обличчі, вихопив з парохових рук метричну книгу.— У цій могилі заслужили неторканного супокою такі люди...
За кожним названим прізвищем у натовпі хтось скрикував, падав, зомлівши, або ставав навколішки. Коли дійшла черга до сина, Кошута обвів гори незрячим поглядом і рот йому скривила судома.
— Иой, не треба! — заверещала Крицякова Олена. Непритомніючи, випустила з рук обрус, яким мала накрити речі. Жінки підхопили її за поли кожуха і відтягли на цвинтар.
Не дивлячись на пароха, Кошута тицьнув йому до рук метричну книгу і забубонів:
— Іди, і порази Амаліка, і винищи все, що в нього є; і не дай пощади йому, а віддай смерті від мужа до жони, від отрока до немовляти, від вола до вівці...
Обличчя дезертирів загострилися, очі заволокло туманом. Діти кусали скривлені неслухняні губи, схлипували і погойдувалися з боку в бік убиті горем удовиці. Могилу засипали, та ніхто не зрушив з місця. До гурту підпровадили, одливши водою, Крицякову Олену. Вона скам'яніла, дивлячись божевільними очима на свіжий горбок землі.
Я сповістив Кошуті, що в низових селах реквізують товар. Юр оголосив день виходу в полонину, але його слова не дійшли до свідомості людей. Тоді він подав знак дезертирам однести до церкви корогви. Нарешті жінки покинули майдан.
Поки я розмовляв з ватагом, Одарія оточили фронтовики. Він був весь малиновий від напруження, сопів і не міг дати ради тремтячим рукам.
— Журба сорочки н-не д-дасть,— сказав він після відчайдушного зусилля — на нього знову напала недорікуватість.
— Справжні люди виростають у журбі, — засміявся Сергій Верешко.
Одарій помовчав, кліпаючи примруженими очима, колупаючи нігтем приклад карабіна, мовив:
— Дружні сороки й орла заклюють.
Мабуть, за час мовчанки він виголосив палку промову. Хлопці осміхнулися, а Верешко задерикувато наполягав:
— А ти що збираєшся робити?
— Те, що й ви, — упрівши, відказав Горинь.
— А ми в чорному тілі.
— Про що річ? — запитав я Одарія.
— Бунтарі!— сплюнув Верешко. — Ваш Бог умер.
— Йди ти до біса, — буркнув я, одводячи Гориня. — Що сталося, Одарію?
— Ади — війна, — не вгавав Верешко. — Війна, скільки людей пропало, а таких мені не жаль, їм завше щось не так. Груди роздуло, а лоб пустий.
— Чого ви не розділили?
— Е! — махнув Одарій рукою.
— А чого тремтиш?
— Я їм: "Худобу не дайте". Вони: "За хвоста життям важити?"
Відсварюючись у душі, він розлючено хмурився і стискав кулаки.
— Коли смерть виставили напоказ, — спробував я його розважити,—люди починають скаженіти. А хто його Бог?
— То коли у вас хід в полонину?
— Завтра.
— Цей ьерешко нібито освіту має?
— Недоук. Вискочень.
— Нащо нам у горах тих наук?
— Твоя правда. Якби ми жили цілком поза світом, нам вистачило б природного розуму. Зрештою... На війні теж недоукам краще.
Одарій з хрускотом потягся і сів на камінь перед порогом. Притримуючи на зап'ясті карабін, набив люльку, примружив око й усміхнувся.
— А нині мені ватаг сподобався.
— Самоїд він. Коли все ладиться — це золото, а не чоловік. На полонині нам буде важко. Старий потайки дуже любив Івана. Його не перестане гнітити, і він це зжене на нашій шкурі.
Ми пробалакали до пізньої ночі. До світу нас розбудили плачі з усіх загорож. Жінки голосили й промовляли до скотини. На толоці, куди зганяли худобу, теж знявся вереск. Данилка наполягала, щоб свекор узяв її в полонину.
А нею збунтувалася Доскочева Федора.
— Що мені робити в цій пустці? — лементувала Федора, тикаючи ватагові похоронну. —Дивіться: він у гори, а я за ним.
Осторонь у нерішучості застигло ще кілька молодиць, та ці, видно, так гостро не відчували втрати і докорів сумління й лишилися берегти вірність похоронним на місці.
Спалахнули смолоскипи, затанцювали під вершниками вистояні за зиму коні, забряжчали бовтиці тесаків, забігала, не знаючи, куди рушати, худоба. Потім весь цей шарварок і гук витягнувся на дорогу і поплив жолобом міжгір'я на південь.
До Яровиці буковинські гуцули відчувають таку ж любов, як до свого минулого, сучасного і майбутнього. Для них Яровиця — те саме, що для покутян — Чорногора. Коли наскучить жити чи життя стане нестерпним — іди на цей могутній загадковий скит і він дасть відпущення.
Наближаючись до полонини, всі вмовкали, як перед вівтарем. Дорога вилась щілинами понад карколомні провалля, освітлені сонцем гори відкривалися то з північного, то з південного заходу, то виринав майже зімкнений з небосхилом синій кряж, то виступали яркуваті схили і сумовиті, прозорі в мареві, як перший ясенець, строми.
Завиднілися кліті вориння. Та лиш опівночі Юр Кошута приклав до уст пищок трембіти і з голосни ці вихопилося й полинуло горами протяжне гудіння. Пастухи перехрестилися, а гори передавали звуки далі й далі, до села, де чекали доброї звістки, а вислухавши, теж хрестили груди й спокійно заходили в хати на відпочинок.