— Ви чого тут стовбичите? — з погрозою спитав Міттельштедт.
Я стрепенувся, почувши його голос.
— А що мені робити? — Моя рука мимоволі опустилася до топірця.
Міттельштедт простежив за цим рухом. На мент його очі стали немовби незрячими.
— Полковник просив постерегти полонених, — продеренчав він недбало.
Моїх полонених саме викидали з присінка комендатури. Полковник звелів відволокти тіла під конуру в глибині подвір'я. Один з полонених застогнав. Руки його були зв'язані. Полковник сплюнув і сховався у будинку. Я мовчки простояв кілька хвилин, хоч мені кортіло закричати на весь світ. Солдат звівся без моєї допомоги і крізь плач промовив:
— Братчику...
Мені здалося, що я божеволію.
— Братчику, — повторив солдат. — Ксеню... Ти з Буковини, я — з Покуття... Не впізнаєш? Ти приходив за язиком у Святвечір, нас галичанин пригощав кутею... Ночував з нами...
Він став переді мною навколішки, як дитя, з заплаканими очима (чи то росинами стопився сніг на віях) і готовий був повзати, мабуть, думаючи, що мені велено його розстріляти.
— Наших погнали до Росії, Ксеню. А кількоро попросилися коноводами. Гадалося, дійдемо з фронтом до Коломиї й відкупимося додому. Того вбили,— показав на другого полоненого. — Ми — коноводи. Ти ж хіба бачив у мене зброю, Ксеню? Що ми знали? То — подоляк, а я з Коломиї...
Я схилився над подоляком — він був мертвий.
— То впізнаєш мене, Ксеню? Я — Смоляк.
— Смоляк, — повторив я. — Впізнаю.
Я розрізав мотузку на Смолякових руках і допоміг йому звестися на ноги. З вікна визирав полковник, але він, мабуть, нічого не бачив, очі йому немовби затягла катаракта. Я видобув шаблю, проте полковник немов закляк. Розмахнувшись, я вдарив його лезом по обличчю. В цю мить полковник, здається, кліпнув. Дзенькнула шиба...
В будийку зчинилася метушня. Я перекинув Смоляка через паркан на руїни розбомбленого будинку, сам перестрибнув, і тут уздовж вулиці закричали:
— Рус! Рус!
Залопотіли поодинокі постріли. Ми зі Смоляком припали до купи битої цегли. Повз нас із засліпленими очима в останню атаку на галицькій землі бігли австрійські солдати.
Щум стрілянини відхлинув за містечко. Коли смерклося, ми прокралися до Дністра і з годину йшли вузенькою смужечкою берега попід горою. Мені хотілося щось сказати Смолякові, та я не знаходив слів. Нарешті вдалося склеїти фразу.
— Наша громада двічі топила конвой і верталася в село.
— Нас переловили, — відказав Смоляк, зітхнувши. — В окопах змовилися й перекинулися до росіян.
— І наших багато здалося. В нас були розумні хлопці.
— Погнали в Росію, — знову зітхнув Смоляк. — На Урал. А ми куди, Ксеню?
— Додому.
Нам не стало мови. Ми чули музику. Ми слухали її зі сльозами, не ймучи віри.
— Коли ти врізався в терняки, — нарешті заговорив Смоляк,— я чогось більше жахнувся, що тебе знаю, ніж занесеної шаблі. А ти був сліпий, як той полковник.
— Почвара!
— Господи! — простогнав Смоляк. Угледівши острів посеред річки, ми зупинилися.
— Перевину онучі,— мовив Смоляк.— У цих чоботях пертися до чужого бога, а не втікати з фронту. Ксеню, тобі не червоно в очах? Мені чогось яскриться.
— Від збурення.
— Карабін не кидаєш?
— Не зашкодить. Візьми мою шаблю.
Ми щасливо добралися до острівця, і нам лишилося пройти до протилежного берега ще кроків з двадцять. Нараз лід під ногами м'яко підігнувся. Я з несподіванки кинувся бігти, та ноги провалилися в лепову гущу. Холодом обпекло коліна, стегна, завирував пружний струмінь води. Я ледь встиг жбурнути на берег карабін, як течія заволокла мене під кригу. Спробував відбитися від дна, люто вдарився головою об лід, зблиснуло в очах. "От і все, — подумалось. — От і все..." Течія владно понесла мене в шаленіючу кипучу прірву.
Мене душив крижаний холод. Розривав на шматки гуркіт води. Розплющувала темрява. Мене так ударило маківкою об крижину, що я розціпив зуби і захлинувся водою. Судома викрутила тіло й кинула на якусь борону, на якісь сікачі.
Мені шматувало губи, щоки, очі. Решта відбулась поза свідомістю: ноги оперлися об ґрунт, я випростався, притулився лицем до криги і надпив трішки густого задушливого повітря. Дихнув ще. Мене охопив неймовірний переляк: я мав сконати не одразу, бо винесло на греблю, викладену рибалками. На початку зими, коли йшла більша вода, лід закріпився між гаттю і берегом річки, а коли вода впала, утворився наповнений повітрям проміжок.
Довкола схлипувала вода, десь дудонів, тручись об лід, сніговий леп. Дивним журавлиним курликанням пролунав якийсь стукіт. Ледве зібгавши пальці навколо топорища, я вдарив обухом по кризі. У відповідь затупало, лід затріщав, ніби хто провалювався. Це було на відстані двох метрів, та я й не думав пускатися греблі.
Лід ламався далі, хтось рвався проти течії, захлюпуючи мені обличчя. Потому стихло. Я загрюкав топірцем у крижину, випростався, і... над головою розкрилося темно-сіре небо, мовчазне, просторе, наповнене повітрям. Смоляк ухопив мене за барки, та я чогось упирався, мені не потрібно було нічого, я жадав лише дихати...
— Супоро! Ну, Ксеню! — благав Смоляк.
Мені скортіло подрочити його, досхочу наслухатися його прохань, відтак умерти.
— Ксеню! До дідька, ксеню! Замерзнеш! Він котив мене по кризі до берега.
Ми заблукали серед поля, куди весь тиждень звозили трупи. Ми кидалися навсібіч, і нас смикали за одяг скоцюрблені пальці забитих.
Мертвий гуцул спіймав мене за петлю мотузки, якою я обв'язав шкарпетку, щоб не насипався сніг. Нагнувшись, щоб вийняти з петлі ті страхітливі чіпаки, я уздрів, що гуцул без голови. Я заторочив мотузку, та тільки зробив крок — щось мене шарпнуло. В мені захолола кров. Я йшов — і за мною щось подзвонювало. Вранці я побачив, що разом з кінцем вірьовки заткнув під шкарпетку ланцюжок із срібним хрестиком, який, очевидно, носив на грудях той безголовий тепер гірняк. Я зірвав з нього хрестик, і ланцюжок озивався на кожний мій крок.