— Вам дозволено лишитися в домашньому однострої, — посміхаючись якимось своїм гадкам, повідомив Міттельштедт.
Це заступництво швидко окупилося. Ми перейнялися планами свого командира, його настроєм. Досить було йому нахмуритися і зблиснути очима, як розпалювався весь ескадрон, гуцули ладні були на все, щоб йому догодити.
Нас розквартирували в попівському будинку навпроти церкви. Очевидно, ми стали готовнішими для служіння імперії, бо Міттельштедт не заперечував священикові навідуватися в ескадрон. Нас щодня водили на молебні. Дитячий хор виконував церковні гімни, півтисячі солдатів стояли навколішки у присмерках церкви.
Непомітно зникали зелені куртки і появлялися кептарі в інших підрозділах. Пішла чутка, що створюється гуцульський легіон.
Ми клячили з похиленими головами. Напевне, це було зворушливе видовисько, бо священик покидав церкву з почервонілими заплаканими очима і низенько вітався з усіма стрічними офіцерами. Можливо, це було виявом вдячності за добре вишколення "дикого щепу".
Між церковними банями гніздилися голуби. Прилітали до попівського будинку, ми їх годували, почуваючись батьками беззахисного світу.
Якось священик почав проповідь надто схвильованим голосом. Ми подумали: "Відступають!" Та помилилися."В армію приїжджає цісар", — проквилив попик. Вдень і вночі ми навчалися марширувати й віддавати почесті, та, коли справді приїхав хтось з цісарської родини, нас загнали в ліс. Хлопці розвідали, що гуцульський легіон створено завдяки клопотанню "певних місцевих кіл" і ще не знати, як це сприйметься у Відні. Ми нетерпеливилися від безділля.
— Обридло!
— Треба втікати...
— А командир отримав премію, — сповістив Одарій. Нас немовби підслухали: наступного ранку Міттельштедт повів нас у напрямі до фронту. Ми їхали в червоних гачах і гаптованих півкожушках, кресані затикали букетиками чорнобривців. До череса в кожного прип'ятий топірець, на грудях карабін, збоку шабля... Здавалося, ми зібралися на якусь дивацьку оказію.
Чи навмисне підібрали таке завдання, чи це сталося випадково, але "операція" виявилась маленькою комедією. Ми налетіли на спішених кавалеристів біля польової кухні і захопили їх у полон разом з табуном коней. Увечері до попівського будинку прибув полковник й виголосив подяку.
— Ми перехопили російських вістових з депешами, — сказав полковник. — Ескадрон посіяв у рядах противника таку паніку, що про вас повідомлять як про відмобілізовану бригаду. Тепер росіяни втікатимуть, тільки-но забачивши ваші кресані.
Ми ходили іменинниками.
— Якщо це війна, — сміялися хлопці, — то чому ж досі не забрали Москви? — Та й не буде голова в скрусі! — сердито бубонів Одарій.
— Після цього не один захоче показати себе...
До тої днини мені було важко на рівнині. Перед очима все розпливалося, я нічого не міг запам'ятати. Мені ввижалися смерекові вивороті і ребра гір, безкрає видноколо наступало на мене, як марево. Коли ж проїхався галопом між рядами людей з піднятими вгору руками — став бачити рівнину. Міттельштедт виліпив з мене солдата, сіль землі...
Нас перекинули ближче до фронту. Ми з Одарієм заквартирували в мельника. В приміщенні школи через дорогу стояв штаб. Після муштри Одарій ліг спати, а я вийшов до воріт покурити.
— Парубки, значить, — розповідав хтось за шкільним парканом (мені було видно тільки кресані), — доходимо до Іспаса, але цього кордупля з собою не беру. Прив'язую до дерева за селом, аби вночі самому не вертатися — страшно, — а сам рубаю ялицю, несу до дівчини в двір, хай подивляться, що господарський син, навіть коли на вечорниці йде, про діло думкує...
Хтось засміявся у відповідь, і я аж за чуба схопився від несподіванки: Максим Третяк!
— Третяк! — гукнув я.
— ...А то ще таке було. Зима. Хурделиця. Троє нас підговорили одного жупана-парубка відвезти нас до Мілієва на вечорниці. Тому не щастило в селі знайти дівку — трохи був пришелепуватий,— не дався упрохувати. Санчата летять, коні добрі, прибуваємо в самий раз. До жупана кажемо: "Коней пильнуй, щоб не вкрали". В хаті три дівчини, нас троє, скрутили ґнота, лампу на підвіконня, аби жупанові було відрадніше, самі ж, як мовиться, ближче тілом до тіла. Коли всувається жупан. Дівки по кутах, соромливо озираються, не те... Тоді я йому газету в руки. Чи він захотів гонор показати, чи задрімав, але до світанку чипів на лаві з перевернутою догори дригом газетою.
— Третяк, — покликав я ще раз.
Максим вийшов на вулицю. Він схуд, як дубова дошка, ледве переставляв ноги. Я тримав між долонями його невагому руку й боявся пустити: в ній зовсім не відчувалося життя.
— Вам легше, маєте час на побрехеньки, — сказав я.
— А ти в ескадроні, який прославився? — запитав Максим. Голос його був хрипкий і надірваний.
— Мене спіймали на Вигоді. Тепер славу здобуваю.
— А мені поламали кості й зробили слугою. За вістового. Розлуцькі є з тобою?
— Нема.
— Донесли на мене. Донесли, відтак зібрали делегацію просити помилування, а все звалили на тебе. Пильнуйся.
— Он як!
— Бережися. Вдавай ревного захисника корони. Там буде видно. — Він ворухнув загостреним борлаком. — Якось буде.
Крізь тугу в очах зблисла іскорка, між зморшками мелькнула тінь усмішки. Подав руку:
— Я часто біля коней. Приходь. Вітрові служимо — димом платять... Отака суча доля! Але приходь.
Я вернувся до воріт. За шкільним парканом хтось знову заходився розважати Максима.
— Червона від сорому ходила в його двір, а мати запирала ворота... Збивали росу здебільша жонаті... Нічого не купиш, хоч одягайся в око літ...
Я вийшов за село. На левадці легіонери, розстеливши на траві сардаки, пили самогон. Мені подали склянку. Я випив. Знову нудні й безконечні теревені про жінок.
Одарій ще спав.
— Випити хочеш? — підняв йому голову з подушки.
— Не хочу.
— А я випив і ще б хильнув.