Одначе протягом вечора він кілька разів змінював свою думку. Виставляючи себе за простака, Мет відчував, що його збивають з пантелику. Сент-Вінсент тримався цілком природно, був веселий, товариський, сам сміявся і не сердився на жарти інших, не задирав носа. Мет за ввесь вечір не помітив у нього жодної фальшивої ноти.
"Що за собача трясця! — думав він, розглядаючи свою руку, де було повно козирів. — Старий ти, мабуть, стаєш, Мете, і кров замерзає у тебе в жилах. Він гарний хлопець. Невже я повинен гудити його через те, що за ним упадає жінота, що ці тендітні істоти аж умлівають, побачивши його? Гарні очі й сміливість! Ось що найбільше їх приваблює в чоловіках. Вони тремтять і завмирають, слухаючи розповіді про війну, проте кому ж як не різникам та воякам вони віддають свої серця найохочіш? Чом би він не мав подобатись їм? Він зробив багато мужніх вчинків, от дівчата й щирять до нього зуби. Це ще не значить, що він з чортового кодла. Ні, старий ти шкарбан, Мете. Життя твоє скінчилося. Не вернеться твоє літечко, стара шкапо. Але постривай-но, постривай, Мете. Спробуй ще його руку, як вона на дотик!"
Небавом і трапилась така нагода, коли Сент-Вінсент і Фрона, що грали на одну руку, забрали всі тринадцять взяток.
— Рамс! — крикнув Мет, — Вінсенте, друже, рамс! Дайте вашу руку, голубчику!
Потиск руки був дужий, рука не гаряча й не волога, але Мет все одно з сумнівом похитав головою.
— Нічого я так не дізнаюся, — бурмотів він, тасуючи карти, — Дурень з тебе великий, Мете! Дізнайся перш, як у Фрони серце, і коли справді вона в нього закохалася, ну, тоді берися до діла.
— О, Маккарті справжній бузувір! — казав під кінець вечірки Дейв Гарней, стаючи в поміч Сент-Вінсентові, що йому було трохи ніяково від простяцьких Метових жартів. Всі одягалися в хутра, натягували рукавиці.
— Він вам не казав, як ходив до собору в Штатах? Це було так, — він сам мені оповідав. Увійшов він у собор під час відправи. Застав священиків і півчих у церковних уборах — в "парках", як він каже — і почав дивитися, як вони кадять по церкві. "І знаєте, Дейве, — каже він мені, — напустили диму чорт його батька зна скільки, а комарів хоч би тобі один, хоч би поганенький".
— Це правда, все геть до слова, — ані змигнувши, підтвердив Мет. — А ви чули, як ми з Дейвом сп'яніли від згущеного молока?
— Який жах, боже мій! — скрикнула місіс Шовіл. — Розкажіть же, як воно було!
— Це трапилося на Сороковій Милі, коли був голод на свічки. Стояли люті морози. Дейв забіг до мене часину перебавити. Побачивши моє згущене молоко, він увесь аж загорівся. "А що, якби хильнути доброго віскі, що ото продає Моран?" — каже він, поглядаючи на ящик, де було молоко. Правду кажучи, коли він згадав про віскі, у мене аж слина покотилась. "Та що тут балакати, — відказую, — коли в торбині пусто". А він тоді: "Свічки коштують десять доларів дванадцятка, по доларові штука. Дайте шість бляшанок молока — буде пляшка доброго віскі". — "А як же ви це зробите?" — "Будьте певні, — відказує він, — давайте лишень бляшанки. Надворі мороз, аж крутиться, а в мене є кілька форм на свічки".
Це все чистісінька правда. Коли побачите Біла Морана, можете його поспитати. Що ж зробив Дейв Гарней? Забрав мої бляшанки з молоком, вилив молоко в свої форми, заморозив і виміняв у Морана на ті свічки пляшку віскі!
Коли сміх дещо затих, Дейв Гарней промовив:
— Все було так, як він каже, тільки він не доказав усього. Вгадайте, Мете, що я ще встругнув?
Мет крутнув головою.
— У мене тоді саме було скрутно з молоком, та й з цукром. Тож я три ваші бляшанки розвів водою й поробив свічки, а потім ще цілий місяць пив каву з молоком!
— Ну, щастя ваше, Дейве, що тут дами та що я ваш гість, а то б я з вами перевідався! Ходімо, проведіть гостей. Час додому.
— Куди, куди! От бабський прихвостень! — крикнув він, помітивши, що Сент-Вінсент треться коло Фрони. — Сьогодні її проведе додому хрещений батько.
Маккарті засміявся тихим сміхом і подав руку Фроні. Сент-Вінсент і собі засміявся й прилучився до місіс Мортімер та до барона Курбертена.
— Що це я чув про вас та про Вінсента? — одразу почав Мет, коли вони відокремились від гурту.
Він глянув на неї своїми гострими сірими очима, але вона спокійно витримала його погляд.
— Звідки мені знати, що ви могли чути? — відбила Фрона удар.
— Коли йдеться про чоловіка та про жінку, коли жінка вродлива, а він теж непоганий на вроду, коли вона дівчина, а він парубок, то про що може бути мова?
— А саме?
— Про найважливішу справу в житті людини.
— Та які ж там розмови? — Фрона сердилась і не хотіла йому допомогти ані словом.
— Про одруження, певна річ, — відрубав Мет. — Кажуть, що у вас на те заводиться.
— Заводиться чи вже завелося?
— Але хіба ж цьому неправда? — не вгомонявся він.
— Звісно, що ні. І ви досить пожили на світі, щоб це зрозуміти. Ми з містером Сент-Вінсентом добрі приятелі, от і все. Та хоч би було й так, як ви кажете, то що з того?
— Ну хай, — розважливо мовив Мет. — Подейкують і інше. Що цей Вінсент шиється з якоюсь там хвойдою… з Люсіль тобто.
— Ну, то й що?
Вона чекала, а Маккарті мовчки дивився на неї.
— Я знаю Люсіль, вона мені дуже подобається, — задерикуватим тоном кинула Фрона, перебиваючи мовчанку. — Ви теж її знаєте. Хіба вам вона не подобається?
Мет хотів щось сказати, закашлявся й замовк. Нарешті бовкнув розпачливо:
— Перегнув би я вас через коліно, Фроно!
Вона засміялась.
— А зась! Я вже не дівчинка, що боса бігала по Даї.
— Та не дражніться зі мною, — одсварювався він.
— Я й не дражнюся. То як, чи подобається вам Люсіль?
— Ну, і що з того? — буркнув він сердито.
— Та нічого, я так собі спитала.
— То слухайте ж. Я скажу просто, як старий чоловік, що годиться вам бути батьком. Хай йому чорт, а не гаразд порядному юнакові залицятися до молодої дівчини, водночас…
— Спасибі. — Вона засміялася і зробила реверанс. Тоді додала докірливо: — Вже були й інші, що…
— Хто саме? — спитався він сквапно.
— Та нічого! То ви кажете…
— Я кажу, що сором для чоловіка товаришувати з вами, а водночас шитися коло такої жінки, як Люсіль.
— Та чому ж так?
— Вивалявшися в багнюці, йти до такої чистої істоти, як ви! А ви ще питаєте, чому?