Але 1833 року споруда щасливого кохання, яку так ретельно вибудував Фелікс, мало не обвалилась. Він і не помітив, як вона захиталась у самому своєму підмурку. В двадцятип'ятирічної жінки серце вже не те, що у вісімнадцятирічної дівчини; зрештою, і в сорокарічної воно не те, що в тридцятирічної. З віком жінка змінюється чотири рази — і щоразу це нова жінка. Ванденес, безперечно, знав закони цих перетворень, спричинених сучасними звичаями. Але він забув про них у своєму подружньому житті, як найкращий знавець граматики може забути її правила, коли сам пише книжку, як найдосвідченіший полководець у розпалі битви забуває про непорушні закони воєнного мистецтва, надавши надто великого значення випадковим особливостям ландшафту. Людина, здатна накласти відбиток своєї мислі на події — це геній. Але і найвидатніший геній не буває геніальним кожної миті, інакше він уподібнився б до бога. Після чотирьох років подружнього життя, яке минало без жодного душевного струсу, без жодного слова, яке внесло б найменший розлад у ніжну гармонію почуттів, усвідомлюючи, що вона повністю розквітла, як розквітає під ніжними променями ясного сонця, завислого у вічно голубому небі, прекрасна рослина, висаджена в родючий грунт, графиня раптом мовби схаменулася. Злам у її житті, що призвів до описаної вище сцени, було б важко зрозуміти без пояснень, які, можливо, пом'якшать у очах жінок провину цієї молодої графині, щасливої дружини і щасливої матері,— провину, на перший погляд непрощенну.
Життя — наслідок взаємодії двох протилежних сил: коли бракує однієї з них, жива істота страждає. Задовольнивши усі забаганки дружини, Ванденес пригнітив у ній бажання — цю рушійну потугу творіння, яка витрачає величезну суму духовних сил. Надмірний запал, надмірне нещастя, цілковите щастя — це першопричини, які панують над безживними просторами; вони прагнуть бути єдиними й абсолютними і душать усе інше. Ванденес не був жінкою, а тільки жінки вміють урізноманітнювати блаженство — звідси їхнє кокетування, норовливість, боязкість, сварки та винахідливі, дотепні дурниці, за допомогою яких вони вміють зробити сьогодні сумнівним те, що тільки вчора було цілком очевидним. Чоловіки здатні втомити своєю постійністю, жінки — ніколи. Ванденес мав надто добру вдачу й не міг умисне мучити кохану жінку: він підніс її в найблакитніше, найбезхмарніше небо кохання. Таємниця вічного блаженства належить до тих, відгадки яких відомі лише Господові Богу на небесах. А на нашій грішній землі поети завжди знуджували читачів, змальовуючи їм рай. Те, на чому спіткнувся Данте18, стало каменем спотикання і для Ванденеса — відважним невдахам слава! Його дружина зрештою стала вважати одноманітним свій досконало впорядкований Едем19; повне щастя, яке спізнала перша жінка в земному раю, обридло їй, як обридають солодощі, коли їси їх надто багато, і графиня кінець кінцем відчула те, що відчув Рівароль, читаючи Флоріана20: їй захотілося зустріти в кошарі бодай одного вовка. Так у всі часи витлумачували символічний зміст гріхопадіння Єви, коли — мабуть, із нудьги,— вона здалася на умовляння змія. Така мораль, певне, видасться ризикованою протестантам, які сприймають книгу Буття21 ще серйозніше, ніж самі євреї. Але становище пані де Ванденес можна пояснити, і не вдаючись до біблійних образів: вона відчувала у своїй душі могутню силу, якій не знаходила застосування, щастя давалося їй без страждань, не вимагало турбот і не викликало тривог, вона не боялася втратити його, воно щоранку поставало перед нею в тій самій блакиті, з тією самою усмішкою, з тими самими ласкавими словами. Жоден вітерець, навіть легіт, не збрижував прозорого спокійного озера, а їй хотілося побачити хвилі на його дзеркальній поверхні. В її бажанні було щось дитяче і це мало б виправдати її: але світське товариство так само невблаганне, як і Бог Старого завіту. Графиня стала розумною, вона чудово усвідомлювала, наскільки образливе для Ванденеса таке почуття, і з жахом відкинула намір признатися в усьому своєму "любому чоловіченьку". У своїй простоті, вона не зуміла вигадати для чоловіка іншого ласкавого прізвиська, бо вишукану мову перебільшень, якої кохання навчає своїх рабів у полум'ї жаги, не виковують холодним способом. Ванденеса захоплювала така чарівна стриманість, і, вдаючись до тонко розрахованих заходів, він не випускав дружину з тихого затону подружньої любові. Крім того, цей зразковий чоловік вважав негідними благородної душі шарлатанські витівки, які могли б звеличити його в очах дружини і пробудити в її серці вдячність; він хотів подобатися їй таким, яким був, не вдаючись до лукавства і не хизуючись багатством. Графиня Марі посміхалася, коли бачила в Булонському лісі екіпаж несправний або з поганою упряжжю, і переводила задоволений погляд на свою коляску, на коней у англійській збруї, що вільно бігли на однаковій відстані один від одного. Проте Фелікс вважав нижчим за свою гідність домагатися винагороди за свої труди; дружина сприймала його вишуканий смак до розкоші як щось цілком природне; вона аніскільки не була йому вдячна за те, що її самолюбство ні в чому не страждало. І так було в усьому. Доброті не завжди віддають належне; її вважають за якість природжену і рідко бачать у ній приховані зусилля благородної душі, тоді як лихих людей вихваляють за те, що вони не вчинили зла, яке могли б учинити. На ту пору графиня Фелікс де Ванденес настільки опанувала науку світського тону, що перестала грати досить незначущу роль боязкої статистки, яка тільки слухає та спостерігає — таку роль протягом певного часу начебто грала в хорі театру Ла Скала Джулія Грізі. Молода графиня відчула себе здатною перейти на амплуа примадонни, і кілька разів зважувалася спробувати себе в ньому. На превелику втіху Фелікса вона стала брати участь у розмовах. Дотепні репліки й тонкі зауваження, сімена яких заронило в її душу спілкування з чоловіком, привернули до неї увагу, а успіх надав їй сміливості. Ванденес, чию дружину вважали гарненькою, прийшов у захват, коли вона показала себе й розумницею. Роздягаючись удома після балу, концерту або рауту, де вона відзначилася, Марі з веселим і пустотливим виразом запитувала у Фелікса: "Ви були задоволені мною сьогодні?" У кількох дам графиня розбудила заздрість, серед них була й сестра її чоловіка, маркіза де Лістомер, яка доти опікувалася Анжелікою, вважаючи, що поруч із цим бляклим створінням вона тільки виграє. Графиня з ім'ям Марі, жінка вродлива, розумна і доброчесна, музикальна і майже не кокетлива — яка жадана здобич для світського товариства! В цьому колі було кілька дам, з якими Фелікс порвав; інші самі з ним порвали, проте й вони не лишилися байдужі до його одруження. Коли ці жінки уперше побачили графиню де Ванденес — зовсім юну особу з червоними руками, сором'язливу, неговірку, вони вирішили, що в достатній мірі відомщені. Потім відбувся липневий переворот 1830 року, світське товариство розбрелося на цілих два роки, багаті люди поховалися від бурі в своїх маєтках або мандрували по Європі, і салони відкрилися тільки 1833 року. Деяким домам Сен-Жерменське передмістя оголосило бойкот, але інші, такі як дім австрійського посла, визнало за нейтральну територію: світське товариство легітимістських поглядів і світське товариство нових людей зустрілися там у особі своїх найблискучіших представників. Поєднаний тисячею сердечних взаємин та обов'язком вдячності з поваленою династією і стійкий у своїх переконаннях, Ванденес, проте, не захотів дослухатися до безглуздо перебільшених застережень своєї партії. У пору грізних випробувань він чесно виконав свій обов'язок, коли з небезпекою для життя пробився крізь збунтований натовп народу, щоб запропонувати свої послуги як посередник; отож тепер він міг ввести свою дружину в світ, не боячись скомпрометувати своєї відданості колишній династії. Давні подруги Ванденеса насилу впізнали його юну дружину в елегантній, розумній, чарівній графині, що засвоїла найвишуканіші манери світської дами. Маркіза д'Еспар, пані де Манервіль, леді Дадлі та кілька інших, менш відомих аристократок, відчули, як у глибині їхніх сердець заворушилися змії, як злісно засичала там розлютована гордість; вони позаздрили щастю Фелікса й охоче віддали б свої найгарніші бальні черевички за те, щоб його спостигло лихо. Але ці добрі лукаві душі не поставилися до графині вороже, навпаки, вони оточили її увагою, заморочили ласкавими словами, розхвалили чоловікам. Чудово розуміючи їхні наміри, Фелікс спостерігав за тим, як вони упадають коло Марі, й радив дружині остерігатися їх. Дами здогадалися, що граф стежить за ними з тривогою, вони не простили йому цієї прозорливості й подвоїли зусилля, ще ласкавіше влещуючи суперницю і створивши їй бучний успіх на превелику досаду маркізи де Лістомер, яка нічого в їхній тактиці не розуміла. Графиню Фелікс де Ванденес називали найчарівнішою, найдотепнішою жінкою в Парижі. Інша родичка Марі, дружина маркіза Шарля де Ванденеса, пережила чимало прикрих розчарувань у зв'язку з тим, що їхні прізвища часто плутали, а потім удавалися до невигідних для неї порівнянь. Хоча маркіза теж була жінка гарна й дуже розумна, але суперниці протиставляли їй графиню — і з тим більшим успіхом, що Марі була на дванадцять років молодша за неї. Світські дами знали, скільки гіркоти має внести тріумф графині у її взаємини з двома родичками, які й справді повелися холодно й нелюб'язно з переможною Марі Анжелікою. То були найнебезпечніші вороги — вороги інтимні. Всім відомо, що в ту пору література намагалася зламати байдужість читачів, породжену політичними драмами, і саме тоді з'явилося безліч творів у більш або менш байронічному дусі, в яких тільки й ішлося що про подружню невірність. Порушений шлюбний обов'язок міцно утвердився на сторінках книжок і журналів, на сценах театрів. Цей безсмертний сюжет був як ніколи в моді. Полюбовник, пострах законних чоловіків, зустрічався всюди, крім, хіба що, родинних вогнищ, де в ту буржуазну епоху він мав менший успіх, ніж будь-коли. Хіба злодій полізе в дім, коли вулиця яскраво освітлена, а під вікнами бігають люди і репетують на ґвалт? Якщо в ті роки, коли в містах відбувалося стільки політичних заворушень і кожному довелося пережити чимало тривог, і траплялися подружні катастрофи, то вони становили винятки й не привертали такої уваги, як за часів Реставрації. Проте дами у своєму колі нерідко обговорювали те, що заволоділо тоді обома формами поезії: книгою і театром. Знову й знову мова заходила про коханця — істоту рідкісну і жадану. Пригоди, що набрали розголосу, ставали темою суперечок, в цих суперечках, як завжди, брали участь жінки, яким не було в чому дорікнути. Цікаво, що жінки, які втішаються забороненим щастям, від таких розмов ухиляються, вони тримаються у світі сором'язливо, стримано і майже боязко; вигляд у них такий, ніби вони благають усіх замовкнути або просять пробачення за свої недозволені радощі. Коли ж, навпаки, жінка охоче дослухається до розмов про подружні прикрощі, розпитує про силу жаги, яка виправдовує грішників, то, будьте певні: вона стоїть на роздоріжжі й ще не зважилася, куди повернути. Тієї зими у вухах графині де Ванденес загудів гучний голос вищого світу, грозовий вітер засвистів навкруг неї. Її вдавані подруги, що охороняли свою репутацію бучними титулами та високим становищем, не раз малювали їй спокусливий образ коханця і заронили в її душу палкі слова про кохання,— цей ключ до таємниці життя, який природа пропонує жінкам,— про загадку "палкої жаги", згідно з висловом пані де Сталь, що повчала інших на власному прикладі. Коли графиня Марі наївно запитувала у вузькому колі, яка ж різниця між коханцем і законним чоловіком, жодна з жінок, котрі зичили лиха Ванденесові, не пропускала нагоди відповісти їй так, щоб роздражнити її цікавість, збудити уяву, постукати в серце, схвилювати душу.