Дочка Єви

Сторінка 28 з 35

Оноре де Бальзак

У цю хвилину ввійшов касир, і пані де Нусінген нічого не відповіла. Вона взяла банкові білети й віддала касирові векселі.

— Це на покриття виданої суми,— сказала баронеса.

— Якщо не рахувати дисконтного проценту,— сказав касир.— Я знаю цього Шмуке, він музикант з Ансбаха. — Додав він, глянувши на підпис, і слова його вкинули графиню в дрож.

— Хіба я позичаю гроші заради зиску? — мовила пані де Нусінген,— змірявши касира гордовитим поглядом.— Я беру це на себе.

Касир пильно подивився на графиню, потім на баронесу, але обличчя в обох були незворушні.

— Можете йти,— сказала йому пані де Нусінген.

— Будьте ласкаві, залиштеся тут на кілька хвилин, а то він подумає, що ви маєте якийсь стосунок до цієї справи,— сказала вона графині.

— Я попрошу вас ще про одну люб'язність,— мовила пані де Ванденес.— Не виказуйте моєї таємниці.

— Ну якщо йдеться про добре діло...— всміхнулася баронеса.— Я відішлю вашу карету, й вона чекатиме вас у кінці саду. Потім ми вдвох прогуляємося через сад, і ніхто не побачить, що ви звідси вийшли. Ви зникнете, не лишивши сліду.

— Ви маєте співчуття в серці, як людина, котрій довелося страждати,— сказала графиня.

— Не знаю, чи маю я співчуття в серці, але страждати мені довелося чимало,— сказала баронеса.— Сподіваюся, ваше співчуття дісталося вам дешевше.

Розпорядившися щодо карети, баронеса взяла підбиті хутром пантофлі, накинула на плечі шубку й провела графиню до садової хвіртки.

Хто склав такий план дій, який замислив дю Тійє проти Натана, той не довірить його нікому. Правда, Нусінген про дещо здогадувався, але його дружина не мала найменшого уявлення про ці розрахунки, гідні Макіавеллі45. Проте баронеса знала, що Рауль опинився в скрутному становищі, й не дала себе обманути сестрам; вона вгадала, в чиї руки потраплять ці гроші, й була рада прислужитися графині, тим більше, що завжди співчувала нещастям такого роду. Растіньяк, який заповзявся розгадати підступи двох банкірів, приїхав снідати до пані де Нусінген. Дельфіна і Растіньяк, не мали таємниць одне від одного, і вона розповіла йому про візит графині. Растіньяк щиро здивувався — йому й на думку не могло спасти, що баронеса виявиться вплутаною в цю справу яка, проте, не здавалася йому вартою великої уваги. Один із звичайних засобів боротьби, та й годі. Він просвітив Дельфіну, пояснив, що вона, можливо, зруйнувала депутатські надії дю Тійє, зробила марними підступи та жертви цілого року. Розтлумачивши баронесі, як стоять справи, він порадив їй мовчати про свій необачний вчинок.

— Аби тільки касир не сказав Нусінгенові,— мовила вона.

За кілька хвилин до полудня, коли дю Тійє снідав, йому доповіли, що прийшов Жігонне.

— Запрошуйте,— сказав банкір, хоча за столом сиділа його дружина.— Ну що, старий Шейлоку46, засадили нашого хлопця за грати?

— Ні.

— Чому ж? Хіба я вам не сказав: на вулиці Майль, у готелі...

— Він заплатив борг,— повідомив Жігонне, витягши з гамана сорок банкових білетів.

На обличчі дю Тійє відбився розпач.

— Ніколи не слід дивитись на гроші злим поглядом,— сказав незворушний спільник дю Тійє.— Це приносить нещастя.

— Звідки ви взяли гроші, пані? — запитав банкір, кинувши на дружину погляд, який змусив її почервоніти по саме волосся.

— Я не знаю, що ви хочете цим сказати,— відповіла вона.

— Я про все довідаюся,— сказав дю Тійє, геть розлютований, і підвівся з-за столу.— Ви розбили мої найважливіші плани.

— Ви розіб'єте тарілки,— сказав Жігонне, притримавши скатертину, яку дю Тійє зачепив полою халата.

Чоловікові слова налякали пані дю Тійє, і вона підвелася, вдаючи спокій, потім подзвонила. Увійшов лакей.

— Карету,— наказала вона.— І покличте Віргінію, я хочу вдягтися.

— Куди ви їдете? — запитав дю Тійє.

— Виховані чоловіки не допитують своїх дружин,— відповіла вона,— а ви ще претендуєте на світські манери.

— Я не впізнаю вас уже два дні, відколи ви двічі зустрілися з вашою зухвалою сестрою.

— Ви ж самі звеліли мені бути зухвалою,— сказала Ежені,— і я випробовую своє зухвальство на вас.

— Моє шанування, ласкава пані,— сказав, відкланюючись Жігонне, якого мало цікавили сімейні сцени.

Дю Тійє пильно подивився на дружину. Вона не опустила очей.

— Що це означає? — крикнув він.

— Те, що я вже не мала дівчинка, яка тремтить від страху перед вами,— відповіла вона.— Я завжди була і буду вам вірною і доброю дружиною. Ви можете вважати себе моїм паном, якщо бажаєте, але не тираном.

Дю Тійє вийшов. Після такого напруження сил Марі Ежені повернулася до своєї кімнати, геть розбита.

"Якби моя сестра не була в такій небезпеці, я ніколи не зважилася б на відсіч, але, як то говориться в прислів'ї, лихо не без добра".

Вночі пані дю Тійє перебрала в думках усе, що довірила їй сестра. Про становище Рауля вона більше не думала — адже він був тепер у безпеці. Але вона згадала, з якою рішучістю графиня казала, що втече з Раулем, аби втішити його в горі, якщо не вдасться відвернути катастрофу. Вона зрозуміла, що в пориві вдячності й любові цей чоловік може штовхнути сестру на вчинок, який розсудлива Ежені вважала безумством. У великосвітському товаристві були приклади — і зовсім недавні — таких утеч, коли за сумнівні радощі доводилося платити каяттям, і Ежені пригадувала їхні жахливі наслідки, пригадувала, в яке прикре становище потрапляли ті жінки — адже від них усі відверталися. Слова дю Тійє довели її страх до крайньої межі; вона боялася, що все розкриється, перед її очима стояв підпис графині де Ванденес посеред ділових паперів фірми Нусінгена. Ежені вирішила умовити сестру признатися в усьому Феліксові.

Приїхавши до Ванденесів, пані дю Тійє не застала графині, але Фелікс був удома. Внутрішній голос казав їй: "Врятуй сестру! Може, завтра вже буде пізно". Вона багато взяла на себе, але вирішила сама про все розповісти графові. Хіба не виявить він поблажливість, довідавшись, що його честь іще не заплямована? Адже графиня не згрішила, вона тільки збилася з дороги. Ежені було страшно піти на підлість і зраду, розкривши таємниці, які світське товариство, одностайне в цьому питанні, завжди пильно оберігає. Але вона уявила собі, яке майбутнє чекає сестру, вона затремтіла на думку, що Марі одного дня залишиться самотня, розорена Натаном, нещаслива, хвора, в розпачі, в убогості, й, відкинувши сумніви, звеліла переказати графові, що хоче зустрітися з ним. Здивований цим візитом, Фелікс мав із своячкою довгу розмову, під час якої виявив таке самовладання і спокій, що Ежені похолола від страху: їй здалося, він прийняв якесь жахливе рішення.