Незважаючи на свою вроду, Софі Грінью, що її в театрі охрестили, як то годиться, наново, назвавши Флоріною, дебютувала на другорядних ролях. Свій успіх і багатство вона завдячувала Раулю Натанові. Їхній союз, явище цілком звичне у театральному й літературному світі, анітрохи не шкодив Раулеві, що дбав про свою репутацію людини високого призначення. Одначе добробут Флоріни був нестійким. Її прибутки залежали від ангажементів, від гастрольних поїздок, і їх ледве вистачало на вбрання та господарство. Натан стягував на її користь деякі податки з нових промислових підприємств. Та хоч він завжди ставився до неї як лицар і опікун, ця опіка не була ні постійною, ні надійною. Проте хистка непевність її життя анітрохи не лякала Флоріну. Вона вірила у свій талант, вірила у свою красу, її несхитна віра здавалася смішною тим, хто чув, як вона у відповідь на застереження, оголошувала свої принади твердою запорукою свого майбутнього. "Я матиму ренту, тільки-но захочу,— казала вона.— Я уже поклала в банк п'ятдесят франків". Ніхто не розумів, як могла її краса сім років залишатися в тіні; та річ у тім, що на сцену Флоріна почала виходити ще в тринадцять років, а статисткою дебютувала вже через два роки в мало кому відомому театрику на бульварах. У п'ятнадцять років жінка — це обіцянка, ні краси, ні таланту в неї бути не може. Тепер же Флоріні виповнилося двадцять вісім, вік, у якому врода француженки досягає повного розквіту. Художники насамперед помічали у Флоріни плечі — білі й лискучі, оливкового відтінку біля потилиці, тверді й гладенькі; світло ковзало по них, як по муаровій тканині. Коли вона обертала голову, чарівні складочки шиї викликали захват у скульпторів. На цій гордій шиї сиділа голівка римської імператриці — виразна й витончена, кругла і владна голова Поппеї31 з одухотвореними правильними рисами обличчя, з опуклим, без жодної зморшки чолом, яке буває в тих жінок, котрі женуть від себе турботи й роздуми, котрі легко поступаються, але іноді й упираються, наче ослиці, й у таких випадках нічого не хочуть слухати. Це чоло, мовби витесане одним ударом різця, вигідно підкреслювало красу попелястого волосся, що здіймалося попереду двома однаковими хвилями, як у римлянок, а на потилиці було скручене у важкий вузол, що відтінював білість шиї. Чорні тонкі брови, наче наведені пензлем китайського живописця, облямовували ніжні повіки, змережані сіткою рожевих жилок. Блискучі, але посмуговані коричневими рисками зіниці надавали її погляду жорстокої пильності хижого звіра і свідчили про холодне лукавство куртизанки. Чудесні очі газелі прегарного сірого кольору були опушені довгими чорними віями, і цей чарівний контраст підсилював у них вираз зосередженого і спокійного любострастя. Тіні під очима надавали їм виразу втоми, але Флоріна так уміла переводити очі вбік або вгору, спостерігаючи або вдаючи замисленість; уміла подивитися з таким сліпучим блиском, не ворухнувши ними, не обертаючи голови, не змінюючи виразу обличчя — прийом, якого вона навчилась на сцені; і стільки жвавості було в її погляді, коли вона видивлялася кого-небудь у залі, що її очі тоді здавалися найжахливішими, найніжнішими і найнезвичайнішими у світі. Рум'яна стерли з її ніжних щік прегарні прозорі барви, і ні червоніти, ні бліднути вона уже не могла, але її тонкий носик з прегарно вирізаними тріпотливими ніздрями наче був створений, щоб виражати іронію й насмішкуватість у стилі мольєрівських служниць. Хтивий і виразно окреслений рот, здавалося, сама природа призначила для сарказму та поцілунків. Дуже мила ямочка з'єднувала верхню губу з носом. Біле, трохи завелике підборіддя свідчило про пристрасну вдачу. Руки до ліктів були гідні королеви. Але ступні вона мала товсті й короткі — невитравна ознака низького походження. Нікому ще жодна спадкова риса не завдавала стільки клопоту — Флоріна випробувала все, крім ампутації, щоб змінити їхню форму. Та її ноги були вперті, як бретонці, що породили її на світ; вони не піддавалися жодному лікареві, жодним засобам. Щоб надати нозі крутий підйом, Флоріна взувала довгоносі черевики, вистелені всередині ватою. Зросту вона була середнього, схильна до повноти, але досить струнка і добре збудована. Щодо її вдачі, то вона досконало засвоїла прийоми кокетування, вміла посваритись і підлеститись, знала всі хитромудрощі свого ремесла і вміла надати їм особливого присмаку, розігруючи малу дівчинку і супроводжуючи свої влучні дошкульні жарти наївним сміхом. На вигляд непрактична, легковажна, вона, проте, чудово тямила у всіх вексельних операціях та в комерційних оборудках. Скільки знегод довелося їй пережити, перше ніж зарожевів для неї світанок сумнівного успіху! Скільки любовних та інших пригод відбулося з нею, поки вона спускалася з поверху на поверх, із горища на бельетаж! Вона знала життя, починаючи від того, де задовольняються дешевим сиром, і до того, в якому недбало посмоктують скибочки ананаса; від того, де готують страву на глиняній грубці в закутні мансарди, біля самого димаря, і до того, де влаштовують бенкети, наймаючи цілий гурт пузатих кухарів та нахабних кухарчуків. Вона вміла користуватися кредитом, не втрачаючи довіри кредиторів. Їй було відомо все те, чого не знають "порядні жінки", вона розмовляла всіма жаргонами, була досвідчена, як вулична торговка, і вишукано гарна, мов великосвітська дама. Годі було захопити її зненацька — вона підозрювала всіх, як ото шпигун, судовий слідчий або старий дипломат, і це давало їй змогу про все здогадуватися. Вона знала, як обходитися з постачальниками, знала їхні хитрощі, знала ціну речам не гірше за досвідченого аукціоніста. Коли вона лежала у своєму кріслі-гойдалці, свіжа, уся в білому, мов юна наречена, і читала роль, то ви подумали б, що перед вами шістнадцятирічна дівчина, наївна, простодушна, слабка, дівчина, що аж розчулювала своєю невинністю. Та тільки-но у дверях з'являвся надокучливий кредитор, вона підхоплювалась на ноги, мов сполохана сарна, і накидалася на непроханого гостя з лайкою:
— Послухайте, шановний, ваше нахабство — надто високий процент на ті гроші, що я вам заборгувала. Ви мені набридли, пришліть до мене судових приставів — краще вже я бачитиму їх, ніж вашу дурну пику!