Капітан промовчав. Тоді я сказав:
— Тут я! — і вийшов на пристань.
* * *
Мама й дід ішли на роботу рано, і я залишався сам. Щоранку я прокидався від одних і тих самих слів:
— У-ух ти, зайченя моє! У-ух ти, зайченя яке! — Це наш сусід Волохін бавився зі своїм маленьким синком, поки його жінка торгувала персиками на базарі.
Але сьогодні Волохін не бавився з сином, а несамовито лаяв свою жінку. Я вийшов на вулицю. У Волохіних хвіртка була відчинена, і подвір'ям з дитиною на руках походжав Волохін — довгий, білявий чоловік. Він помахав мені рукою і запобігливо попросив:
— Моя пішла і зникла. А мені треба йти. Посидь, будь ласка, з зайченям.
Я й не стямився, як "зайченя" опинилось у мене на руках, а Волохіна й слід захолов.
Дитина була товста, обличчя в неї було як помідор. Я почав її термосити й розгойдувати, але вона не видавала ані звуку. "Німе якесь,— подумав я.— Жодного разу не чув його голосу". В мене втомилися руки, і я опустив "зайченя" на землю. І раптом воно як зарепетує. Довелося знову взяти його на руки й протримати до приходу Волохіної.
— Мій довгий уже побіг? — запитала Волохіна.— Дірява калоша! Інші чоловіки з жінками на базарі торгують. А цьому незручно. Він фізкерівник у санаторії, і його можуть упізнати відпочиваючі. Начальник!
Я вислизнув у хвіртку й подався до моря. Ішов набережною і стукав палицею об залізну огорожу міського парку, в який нікого з місцевих жителів не впускали. Там побудували санаторій. І раптом я побачив Волохіна — він грав у теніс з огрядним чоловіком.
Волохін помітив мене, підбіг до огорожі. Він витер з чола піт рукою і сказав:
— Працюю. Поновлюю нормальну вагу у хворого. То як, моя лаялась?
— Лаялась.
— Жорстока жінка! — Він засміявся.— Але господиня — перший ґатунок. У всьому в неї ощадливість. Давай заходь.
— Мене ж не пропустять,— сказав я.
— Давай заходь.— Волохін труснув головою.— Я дам команду.
Я підійшов до входу в парк.
— Іванівно, запам'ятай цього хлопчину,— сказав Волохін контролерші.— Щоб завжди, будь-якої пори, його пропускали.
Цілий день я товкся в парку, подавав волейболістам м'яч, грав з огрядним курортником замість Волохіна в теніс. А ввечері, коли повернувся додому, застав у нас Волохіну. Вона розмовляла з мамою:
— Людей цього року приїхало тьма. Ти чому, Катерино, не здаєш кімнати? Зайві грошенята не обтяжать кишеню.
— У нас тісно,— відповіла мама.
— Слухай, що я тобі скажу.— Волохіна нахилилася до мами.— В мене відпочивальників багато, в міліції більше не пропишуть, а місця ще є. Ти давай оформляй їх на свою площу в міліції, а житимуть вони в мене. Десять карбованців тобі за це.
— Ні,— відповіла мама.— Нам своїх грошей вистачає.
— Дармові ж гроші...
— Толю, ти вечерятимеш? — запитала мама.
— Так,— відповів я й подивився на Волохіну.
— Ач які! — сказала вона зі злістю.— Корчать із себе чесних. А в самої ж чоловіченько!.. Це всім відомо.
Волохіна хряснула хвірткою і пішла. Ми з мамою сиділи мовчки й про вечерю забули. А Волохіна стояла біля огорожі й голосно розмовляла з якоюсь відпочиваючою про війну, про те, як її чоловік чесно воював, а дехто здавався в полон.
Другого дня, коли я проходив повз парк, мене гукнув огрядний курортник і покликав грати в теніс. Біля входу я наразився на Волохіна.
— А, сусід,— сказав Волохін. Він узяв мене за плече й підвів до контролерші.— Іванівно, щоб більше цього хлопчини тут не було. Вештаються усілякі сторонні. До побачення, любий.— І Волохін помахав рукою.— Вітання мамі!
Я не знав, що робити. Якби я був дорослий, то побився б з Волохіним. Я виліз на гору до руїн старовинної татарської фортеці і просидів там цілий день. Коли я повертався додому, то побачив маму, а за кілька кроків позад неї дядька Костю. Я не став їх наздоганяти, а пішов назирці.
Так ми йшли одне за одним. Дядько Костя чомусь не наздоганяв маму. А я не наздоганяв ані маму, ані дядька Костю.
Біля хвіртки нашого будинку прогулювався Волохін з дитиною на руках.
— А в цієї жінки, зайченя,— показав Волохін на мою маму,— чоловік бека.
Мама нічого не відповіла Волохіну й пройшла у хвіртку, а до нього підступив дядько Костя.
— Ось що, шановний,— мовив дядько Костя,— якщо ти ще раз скажеш оці слова, я тобі... Коротше, матимеш справу зі мною!
— Но-но-но... — Волохін відступав до своєї хвіртки.— Обережніш! У мене дитина на руках.
Я підійшов упритул до дядька Кості. Обличчя в нього стало червоне. Я подумав, що він зараз ударить Волохіна, але він тихо мовив:
— Пречудовий негідник. Прикривається дитиною.
Мама чекала нас у дворі. Вона сказала мені:
— Даремно ми приїхали в Гурзуф. Усе в нас тут не йде на лад.
— Та годі вам звертати увагу на всяких негідників! — сказав дядько Костя.
А я подумав, що мама правду каже. Жили б ми на старому місці, там хоч Льошка був. Він вірний друг-
Дядько Костя пішов. Ми з дідом сиділи у дворі, коли поштар приніс мені нового листа від Льошки. Я розпечатав конверт. У ньому, крім маленької Льощиної записки, виявився іще лист, у білому конверті, із зворотною адресою, написаною не по-російському. Скоро я добрав, що він був із Чехословаччини. "Дивно,— подумав я.— Мамі лист із Чехословаччини". Я потримав його в руках, і невиразна тривога раптом огорнула мене. Чомусь не хотілося бігти до мами з цим листом. Але тої миті мама сама вийшла у двір.
— Толю, ти не бачив моєї хустки? — запитала мама.— Ах, як шкода, здається, я її загубила. Славна хустинка. І пам'ять про наше місто.
— Мамо,— сказав я,— тобі лист із Чехословаччини. Льошка прислав. Він надійшов на нашу колишню адресу.
— З Чехословаччини? — здивувалася мама й відразу забула про хустку.
Дід підвів голову. Мама квапливо надірвала конверт, я бачив — у неї тремтіли руки, і витягла лист.
— Почерк Карпів,— сказала вона.— Я не можу читати, тремтять руки й миготить в очах... Нічого не бачу...
— Толю, читай,— сказав дід.
Я взяв з маминих рук лист. Там було кілька пожовклих сторінок із зошита. А першим лежав новенький, білий аркушик паперу, списаний крупними, рівними літерами.
Я почав читати:
— "Дорогий товаришу Катерино Нащокова! Пише листа старий чех, дід Йонек. Точніше, пише не дід, він не знає російської мови, а його внучок Зденєк.