— Знаєш, Толю, поїдемо в Гурзуф.— Мама заплакала.— На Чорне море. Дід давно чекає нас.
— Гаразд, мамо,— відповів я.— Поїдемо, тільки не плач.
* * *
Минуло тижнів зо два. Якось уранці я розплющив очі, а над моїм диваном на стіні, де висів татів портрет у військовій формі,— порожньо. Від нього лишилася тільки квадратна чорна пляма. Я перелякався: "Раптом мама повірила дядькові Миколі й тому зняла татів портрет? Раптом повірила?" Підхопився, побіг у її кімнату. На столі стояла розкрита валіза. А в ній були дбайливо складені татові фотографії і його старий льотний кашкет, який зберігся в нас з передвоєнного часу. Мама збирала речі в дорогу. Мені дуже хотілося поїхати у Гурзуф, але чомусь стало прикро, що на стіні замість татової фотографії — темна пляма. Сумно якось, і край.
І тоді до мене прийшов мій найкращий друг Льотка. Він був найменший у нашому класі, а сидів за високою партою. З-за неї видніла тільки Льощина голова. Він сам себе через те прозвав: "голова професора Доуеля". Проте Льошка мав одну ваду — він базікав на уроках. І вчителька часто робила йому зауваження. Якось на уроці вона сказала: "У нас є дівчатка, які дуже багато уваги приділяють своїм зачіскам". Ми обернулися в бік Льошиної парти, знали, що вчителька натякає на його сусідку. А він підвівся й каже: "Нарешті це, здається, мене не стосується". Безглуздо, звісно, і зовсім не дотепно. Але вийшло страшенно смішно. Після цього я просто закохався в Льошку. Багато хто з нього сміялися, що він маленький і голос у нього тоненький, дівчачий. А я ні.
Льошка простягнув мені лист.
— Перехопив у поштаря,— сказав він.— Бо ще ключ діставати та лізти в поштову скриньку.
Лист був від дядька Миколи. Я геть розкис. Сам не помітив, як мені сльози виступили на очах. Льошка розгубився. Я ніколи не плакав, навіть коли схопився за гарячу праску й дуже обпік руку. Льошка причепився до мене, і я йому все розповів.
— Про твого татка — це суща дурниця. Стільки орденів одержав за хоробрість — і раптом злякався. Дурниця. А на цього Миколу наплюй! Був — і нема! І край. Навіщо він вам?
"Ні, цього навіть Льошка зрозуміти не міг. У нього був батько, а в мене його ніколи не було. А дядько Микола так мені колись подобався,— подумав я.— Був — і нема. І край. Веселий Льошка!"
Ввечері я віддав листа мамі. Вона взяла новий конверт, запечатала туди нерозпечатаний лист дядька Миколи й сказала:
— Швидше кінчалось би навчання в школі. Поїдемо в Гурзуф, і ти блукатимеш по тих самих місцях, де блукали ми з татом.
Від Сімферополя до Алушти ми їхали автобусом. В автобусі маму дуже захитало, і ми пересіли на теплохід.
Теплохід ходив рейсом від Алушти до Ялти, через Гурзуф. Ми сіли на носі й чекали відходу. Повз нас пройшов кремезний червонолиций моряк у темних окулярах, поглянув на маму й мовив:
— Вас тут заллє водою.
— Байдуже,— відповіла мама. Вона вийняла із сумки хустину й пов'язала голову.
Моряк зійшов у рубку. Він був капітаном. І теплохід відчалив.
З Гурзуфської бухти віяв буйний вітер і здіймав хвилю. А ніс теплохода розтинав хвилю, і бризки великими краплями падали на нас. Кілька крапель упало на мамину хустку. На тому місці, де стояв бульдог Джаз, з'явилася велика пляма. Моє обличчя теж стало мокре. Я облизав губи і закашлявся від солоної морської води.
Усі пасажири пішли на корму, а ми з мамою залишилися на тому ж місці. Нарешті теплохід причалив, і я побачив діда — маминого тата. Він був у парусиновій куртці і в матроській тільняшці. Колись дід плавав корабельним коком, а тепер він працював кухарем у міській чебуречній. Готував чебуреки й пельмені.
Теплохід занурився в дерев'яний поміст, матрос закріпив причальний трос. Капітан висунувся у віконце:
— Привіт коку! В Ялту зібрався?
— Привіт, капітане! Дочку зустрічаю,— відповів дід і заквапився нам назустріч.
А мама, як побачила діда, кинулася до нього і раптом заплакала.
Я відвернувся. Капітан зняв темні окуляри, і обличчя в нього стало звичайне.
— Слухай, братчику, надовго ви сюди?
Я спершу не зрозумів, що він звертається до мене, а потім здогадався.
— Ми,— кажу,— назавжди.
— А...— Капітан розуміюче похитав головою.
Я прокинувся від незнайомого запаху. Я спав у дворі під персиковим деревом. Це воно так незнайомо пахло. На лавочці сиділа мама. Вона була вдягнена так само, як учора. І тому мені здалося, наче ми все ще в дорозі, все ще не приїхали. Але ми приїхали. Просто мама не лягала спати.
— Мамо,— запитав я,— що ми будемо робити?
— Не знаю,— відповіла мама.— А втім, знаю. Снідати.
Рипнула хвіртка, і в двір увійшла маленька огрядна жінка в хатньому халаті.
— Добридень,— сказала вона,— з приїздом. Я ваша сусідка, Волохіна Марія Семенівна. А як же чекав вас старий! Як же чекав! Усе казав: у мене дочка красуня.— Сусідка якось незрозуміло замуркала.—Я ж то гадала, всім батькам їхні доньки здаються красунями. А тепер бачу, що не хвастав...
— Добрий день,— перебила її мама.— Сідайте.
— Маріє! — пролунав чоловічий голос з-за паркана.— Я йду на роботу!
— Почекаєш! — грубо відказала жінка й знову повернулася до мами.— Мій, завжди йому ніколи. Така краса та без чоловіченька,— вела далі сусідка.— Ну, тут ви не пропадете. На курортах чоловіки лагідні.
— Облиште,— сказала мама й поглянула в мій бік.
— Маріє! — знову пролунало з-за паркана.— Я йду!
Сусідка побігла. А ми з мамою поснідали й пішли гуляти містом. Людей на вузьких гурзуфських вулицях було мало. Місцеві працювали, а відпочиваючі сиділи біля моря. Була страшенна спека. Асфальт перегрівся й вгинався під ногами, наче подушка. Але ми з мамою ходили й ходили. Я мовчав, і мама мовчала. Мені здалося, що мама хоче замучити себе й мене. Нарешті ми зійшли до моря.
— Можеш скупатися,— сказала мама.
— А ти?
— Я не буду.
Море було тепле й тихе. Я плив довго й усе чекав, коли мама гукне, щоб я вертався. Але мама не гукала, а я вже стомився. Тоді я оглянувся. Мама сиділа, якось незграбно підібгавши під себе ноги. Я подумав, що мама схожа на пораненого птаха. Одного разу знайшов на озері качку з перебитим крилом, вона також якось незграбно сиділа. Я поплив назад. Виліз на берег. Від напруження тремтіли ноги й стугоніло у вухах. Ліг животом на гаряче каміння і похилив голову на руки. Зовсім поряд зашурхотіло каміння, хтось пройшов майже по моїй голові й зупинився. Я трохи розплющив очі й побачив ноги в сандалях геть подряпаних і збитих від постійного ходіння по каменях. Я підвів голову: за маминою спиною стояла маленька дівчинка й роздивлялася собак на хустці. Коли вона побачила, що я втупився в неї, то відвернулася від собак.