Добрий диявол

Сторінка 32 з 60

Загребельний Павло

Щотижня, коли мав звільнення, Яковенко заходив до міської книгарні. Білявенька Вірочка відразу запримічала його, щойно він переступав поріг. Спалахувала всім лицем, щоразу розгублено казала те саме:

"Ви прийшли?"

"Так. Здрастуйте, Вірочко".

"Здрастуйте. Знаєте що? Ви можете трохи підождати? Подивіться наші новинки, а я тим часом відпущу людей..."

Їй завжди хотілося побути коло нього довше. Та й він не заперечував. Застава, хоч як там цікаво, все ж таки трохи схожа на монастир. Виломитися хоч на годину з узвичаєного трибу життя, поговорити отак з дівчиною...

Вона бігала по книгарні, відпускала покупців, а сама — гульк, гульк! — позирала на Яковенка, і він ловив іноді її погляди, і тоді вона спалахувала і лицем, і шиєю, і Яковенкові ставало ще приємніше... Він трохи безсовісно експлуатував Вірину прихильність. Примушував добувати для нього найдефіцитніші збірки віршів: Євтушенка, Вознесенського, Пастернака, Цвєтаєву. Навіть якщо книгарня одержувала лічені примірники, якщо навіть один примірник, то й тоді його заграбастував Яковенко. В книгарні його знали вже всі, називали: "Отой прикордонник, що читає вірші". З'явилися молоді поети в Києві, але їхні книжечки не доходили до приморського міста: надто мале місто було, а тиражі перших книжечок київських молодих поетів були й ще менші. Яковенко натрапив кілька віршів у журналах та газетах, вірші вразили його своєю незвичністю, він майже нічого не зрозумів у них, але спитати не мав у кого. Таємниці спадкоємності — жар-птиці переліт... Біологія ракетно вирвалась в політ. Віра тих віршів не читала й не чула навіть про них, а якби й чула, то, певно б, відкинула відразу, бо вона любила поезію таку, щоб "не ламати голову", підходила до віршів з притаманним" жінкам практицизмом.

"Був у нас тут один київський поет. Молодий, такий голубоокий-голубоокий. І відразу написав про наших дівчат. Дуже вони йому сподобалися. Ось послухайте: "Море котить їм на груди повногруді поцілунки". Правда ж, гарно?

"Не знаю,— казав Яковенко.— Мені вірші подобаються рідко".

"А нащо ж ви їх купуєте?"

"Читаю".

"Так вони ж вам не подобаються".

"А я шукаю таких, щоб сподобалися".

"А хто ваш улюблений поет?" — питала Віра.

"Не знаю. Хіба треба мати улюбленого? І неодмінно одного?"

"Ну,— Віра знов почервоніла,— а людину ж собі вибираєш... одну... дівчину, наприклад... чи хлопця..."

"Якщо поет — дівчина, то зветься поетеса",— Яковенко засміявся, вганяючи Віру ще в більший сором.

"Ну, ви не так мене зрозуміли... Я не так про поета, як... Ну, книжка... Яку книжку ви взяли б у космос?"

"Тільки одну!"

"Ну, одну, одну! Таку умову ставлять в газетах, коли розписують анкети для польотів у космос... Там же треба багато дечого брати, корабель малий... Отже, для книжок місця не залишається..."

"Я б знайшов у найменшому космічному кораблі місце для цілої бібліотеки".

"Ви жартуєте?"

"Серйозно".

"Що ж то за місце?"

"Голова. Летиш, а в голові в тебе — прочитані книжки. Цілі бібліотеки! Щоправда, для цього книжки треба читати. Чомусь мені здається, що коли хтось ото відповідає на анкети, що взяв би з собою в космос "Як гартувалася сталь" або "Анну Кареніну", то, мабуть, він просто не прочитав ще й досі цих книжок, а від людей чув, що знати їх треба. От він і наміряється брати їх у космос, сподіваючись на дозвілля".

"Ну, це не так. Кожен хоче взяти свою улюблену книжку".

"Нащо ж її брати, якщо ти читав? Читати вдруге, втретє? Так читають тільки біблію. Чи, може, читати й конспектувати? Безглуздо. Життя таке коротке, що хочеться всього. Жалко протовктися над одною книжкою..."

"А ви ж самі кажете, що є книжки, яких, не збагнеш відразу".

"І люди є такі".

"Я не люблю таких людей".

"А я люблю".

"Я відразу помітила. У нас з вами дуже мало спільного".

"Може, це й добре".

"Ви занадто гордий".

"Та ні, вам просто здається, Віро".

"За вами, видно, дівчата вервечками бігають..."

"Уявіть собі: жодної нема".

"Так я вам і повірю!"

"Ваше ім'я зобов'язує до цього".

"А, що там ім'я! Нічого не вибрали сьогодні?"

"Нічого".

"Прийдете на тому тижні?"

"Прийду".

Іноді він не приходив, бо припадало йому супроводжувати якого-небудь "іноземця", як оце нині. Віра зустрічала його докірливим поглядом, але не казала нічого, не дорікала. Гарна дівчина. Коли він приходив з книгарні, Лясков по-котячому мружився, підсвистував, казав:

"Щось у тебе очі наче маргарином помазані! Не інакше, взяв на абордаж діваху! Ну ж куркуль! Хоч би раз познайомив!"

"Куди мені,— сміявся Яковенко,— ти на жіночому острові он був, а я..."

...За спиною притаєно перекликалися тугі дротяні звої: "ш-ш-ц-ц-ш-ш-ц-ц". Хвилі з сухим металічним шерехом ударялися в стомлене тіло старого "Оміроса", всі частини судна, здавалося, розтанцьовуються більше й більше, корма танцювала сама по собі, ніс сам по собі, а вже про борти й казати нічого: те стрибало догори, а те завалювалося вниз, палуба перехняблювалася так, що ось-ось усе з неї мало зсунутися в море. Яковенко заплющив очі, щоб не бачити п'яного заточування судна, намагався згадувати про заставу, відбігав думками далі й далі, і йому мовби трохи полегшало.

"Піду до Юрчика",— вирішив, коли відпустило, і повільно пробрався на ніс, виписуючи кренделі ногами і витворяючи карколомні вихиляси й вигибаси всім тілом. Ах, якби мав перед очима хоч одну нерухомість посеред цього звированого світу!

Знов йому стало погано. Яковенко звісився на фальшборт, жадібно хапав ротом повітря. Перестаєш у такі хвилини бути людиною. Просто фізіологічна одиниця з порушеними функціями. Екземпляр для опису в біологічній брошурі з серії, що її випускає товариство "Знання". Пересторога для ніжних натур. Морською хворобою страждають не лише на морі. Ви можете дістати нападу цієї хвороби навіть у трамваї або тролейбусі. І в швидкісному ліфті висотного будинку... Тьфу! Він не знав ні тролейбусів, ні швидкісних ліфтів... На Дніпрі переносив хіба ж такі буруни! Або поганяв коняку в крупорушці. Підтюпцем по колу цілісінький день! Крутишся, крутишся, крутишся... І нічого... А скільки було замісів на хати після війни. Місили всі: старі й малі. І він витанцьовував разом з тітками й дядьками, насилу вириваючи ноги з глизявого замісу, намагався не відставати, ходив по колу з ранку до вечора, по колу, по колу, по колу, аж макітрилося в голові,— але ж тримайся! І просто з глини попав у камінь. Запах нагрітого каменю й море. Вітри з степу й моря, нестримні темпераменти... Вітряність, завітреність... Здавалося йому, що й сам уже прилучився до смаглявого племені людей, які легко й весело живуть між землею і морем, приходив з завдання веселий і розсміяний, хвалився перед Лясковим: "А мене море теж не бере!" І от — узяло. Та ще як! І все через те, що попав на це старе розхитане корито.