— Може, з космосу? — Яковенко спробував пересилити мимовільні хворощі хоч жартом.— Тепер як тільки не вміють чого пояснити, посилаються на невідомих прихідців з космосу. Базальбекська платформа, викладена тисячотонними камінними блоками, астрономічний календар ацтеків у горах Перу, або гречка, дикого попередника якої не можуть знайти на землі,— все, мовляв, з космосу.
— Я одного лектора такого слухав. Ну й бреше — аж вірити хочеться! Та ти куди?
— Обійду свої пости.
— Тобі полежати треба, Яковенко. Топай у каюту. Бо, як налетить штормяга, буде тобі румбарбарум без звички...
Але Яковенко не слухав, спускався вниз, на палубу, і коли дивився собі під ноги, то пхалися йому в очі чорні отвори в скрутнях дроту, круглі, мов кратери вулканів, незчисленні кратери напливали один на одного, спліталися, розпліталися, все йшло обертом перед Яковенковими очима, світ хитався, крутився, хоч як він вдивлявся в нього, хоч як наказував уперто й гнівливо: "Зупинися! Стій! Дай спочинок!"
"Перед цим мені доводилося кілька разів переходити море на різних іноземних суднах, але такого ще не було. "Омірос" мовби хтось зумисне збудував. Не судно — гойдалка. "Омірос" вигойдувався навіть на тихій воді. Як тільки нам назустріч пішла невеличка, майже непомітна хвиля, судно так розколихалося, що в мене почався приступ морської хвороби. Я зі страхом думав про те, що буде, коли ми попадемо в справжній шторм. Поки що ж небо було ясне, вітер майже не дув, хоч попереду, видно, готувалося щось недобре, бо хвилю звідти горнуло вищу й вищу і небо закривала чорна туча. Ми йшли в чорноту".
Тепер був унизу, на одному рівні з хлопцями. Ще й досі посередині, на однаковій відстані від обох, але вже не вгорі, не на капітанському містку, а коло фальшборту, під високим валом сизого дроту, схований від сторонніх поглядів, між розгойданим морем і важкою масою сірого металу, який віяв на Яковенка сонцевою жаротою і з тупою настирливістю, майже зловісно вицокочував: "Це-це-це..."
Куди піти спершу? До кого? На кормі — Віктор. На носі — Юрочка, Юрчик-дюрчик, тапталапчик, як його жартома звали всі хлопці на заставі. До кого піти спершу? І чи така вже доконечна потреба — йти? Йому б хоч трохи побути самому. Сховатися від усіх. Нахилитися над морем. Удихнути свіжості. Може, полегшає. Отак зависнути на фальшборті між ними двома і висіти... На кормі — Віктор. На носі — Юра. Віктор прийшов на заставу вже боксером-розрядником. На заставі взявся за штангу. Хапався за таку вагу, що аж у спині тріщало. Яковенка забракував відразу:
"Високий дуже, не годиться в штангісти. І берешся якось непідкористо. Наче за дрючок. Ти не з села часом?"
"Ну, з села. То що?" — насупився Яковенко, якому не сподобався цей плечистий ферт, з "котлетками" бакенбардів на щоках і з нахабнуватим блиском очей.
"Село — це дача",— безапеляційно заявив Віктор, вигримлюючи догори добрячий центнер заліза.
Яковенка заїло не на жарт.
"В селі, до твого відома, живе п'ятдесят процентів всього населення".
"Так? Дивно. А я думав: сорок вісім",
"Однаково — половина населення".
"Хоча: раз вони живуть — їм там, видно, подобається".
"Подобається,— Яковенко гарячково шукав, чим би дошкулити фертові з бакенбардами,— але поступово всі переходять до міст. Завойовують міста. Підкоряють. Ніколи не навпаки. Зрозумів?"
"Не пропишуть!" — свиснув Віктор.
"Пропишуть, не турбуйся. Закон розвитку суспільства. В Англії в селі он лишилося процентів п'ятнадцять чи дванадцять людей, а в Америці — то й усього дев'ять. Отак. Скоро тобі нічим буде козиряти, всі будуть міськими".
"Не допустимо. Напишемо постанову — і припинимо цей процес".
"Хто це — напише?"
"Ми".
"А чому ти гадаєш, що постанови писатимеш ти, а не я, наприклад?" — Яковенко всміхнувся.
"Бо мені першому спала на думку така ідея,— розреготався Віктор.— Та ти ширше розставляй руки. Отак... Тоді штанга сама злітає догори".
...А в Юрчика-тапталапчика була дивовижна мама. Він заявив про це відразу, щойно відрекомендувавшись хлопцям. Дивився наївно-голубими очима на всіх, і всі відразу збагнули, що ці очі неспроможні ховати в собі жодного почуття, воно вихлюпується з них, як тільки зародилося в Юрчиковому серці. Не очі — медалі за наївність. З такими очима, мабуть, найлегше вірити в ідолів.
Щомісяця Юрчик одержував від матері посилку. Обливаючись потом, приносив він з пошти велику диктову скриньку, ставив її на стіл в ленінській кімнаті, питав:
"Ану, хто вгадає, що мама прислала цього разу?"
Хлопці починали викрикувати:
"Яблука!"
"Коржики з маком!"
"Вергуни!"
"Московська халва в шоколаді!"
"Фісташки!"
Вікторина тривала довго. Перелічували все те, що мама вже присилала Юрчикові. Та коли відкривали посилку, виявлялося, що мати вигадала щось нове, аби потішити свого синочка. І так щоразу. Лясков зітхав: "Мені б таку мамусю!" І відразу ж починав розводити свої брехні, запихаючись Юрковими пундиками.
...А Віктор загризався то з тим, то з тим. Особливо запекла війна тривала в нього зі старшиною Кайнаровим. Старшина заповзявся обчикрижити Вікторові бакенбарди. А той, убачаючи в цьому посягання на той мінімум особистої свободи, який даровано солдатові згідно з усіма найсуворішими статутами, затявся і захищав свої бакенбарди, як троянці Трою від греків.
"І ти в мене обріжеш!— домагався Кайнаров.— І я не дозволю ганьбити заставу!"
"Ну гаразд,— пробував спокійно переконати його Віктор,— ну, бакенбарди... А у вас же вуса, товаришу старшина..."
"І ти не плутай! І не... І вуса ростуть де?
"Під носом, а бакенбарди на щоках. Навіть пристойніше, як на те пішло".
"І зовнішній вид прикордонника..."
"Якщо розібратися, невже бакенбарди заважають будувати комунізм?"
"І скажу, щоб тебе розібрали на комсомольській організації..."
"А крім того, у Пушкіна теж були бакенбарди..."
"І Пушкін? — застигнутий зненацька, Кайнаров розгублювався, але тільки на мить.— І Пушкін був... дворянином".
"Ага, так ви проти Пушкіна, товаришу старшина? Проти великих завоювань? Проти культурної спадщини минулого?"
"І ми ще з вами поговоримо..."
...Все-таки як озирнешся тепер, цікаве життя було в білому будиночку, обсадженому високими білими тополями!