Невичерпні заряди глумливої лукавості в українських хлопців. Джурило й Вазязя зав'язали жваве листування з видавництвами й редакціями. Вдавано захоплювалися творами, що "відкривали їм очі на життя", просили розповісти про авторів, розповісти якнайдокладніше про їхній життєвий шлях, щоб самим теж іти слідами цих достойних наставників... Ох, автори, автори! Всі вони в свій час (а деякі зовсім недавно!) примудрилися закінчити оті погані-препогані інститути та університети, в які так не радили йти молодим, деякі з них скуштували навіть аспірантур, чомусь одним інститутом не вдовольнялись і закінчували по два, деякі змінювали по два-три факультети, щоб добрати смаку в науці (а чи — поласувати наукою од пуза!). Видно, нетривка то була наука, раз від неї так швидко відхрещувалися та ще й інших відлякували! А може, автори діяли за принципом: у мене є, а тобі — зась!
Життєписи авторів складали в чорну скриньку, зроблену Вазязиним батьком, бригадиром колгоспної будівельної бригади, на скриньці зробили напис: "Ліва рука не відає, що творить права". Над "бібліотечкою" на задній стінці шафи Джурило розляписто написав червоним чорнилом: "Будьмо досконалими! Книжки, які ми заберемо з собою в космос!"
Яковенко хотів іти у військове училище. В морське. Батько затявся зробити сина агрономом. Не така славна професія, як космонавти чи моряки, але... До того ж срібна медаль за десять класів... Шкода зусиль. Військовим можна стати завжди...
Слово "конкурс" знали в селі всі. Навіть діди Задорожний і Горошко переривали тепер мовчазність своїх посиденьок філософськими роздумами про це дивне й тривожне поняття, що так настирливо пхалося в життя молодих громадян їхнього села. "А що, Гараську? Кажуть, конпурс?" — "Та кажуть же, хай йому трясця".— "І воно таки — конпурс?" — "Та кажуть, що конпурс".— "А що ж воно таке?" — "Та хто ж його знає. Мать, конпурс, та й усе".— "Отож і я так думаю, що воно гейби конпурс".
Хоч срібна Яковенкова медаль і давала якісь там гарантії, але батько вирішив не рискувати. Згадав, що в Києві живе далекий родич, який має стосунок до всіх інститутів (якесь там хоч і маленьке, але "цабе"), попросив стару наготувати гостинців, узяв сина, сіли на автобус і... Родич мешкав у новій малометражній квартирі, дивився саме футбол по новому телевізору, сидячи на новій канапі, настрій у нього був піднесений, бо квартиру він недавно одержав, меблі купив мало не вчора, київське "Динамо" вигравало ("На стадіоні не можу витерпіти, бо там страшенно смалять, а я некурящий), вони смикнули по добрій чарці, додивившись футбол і відповідно розсунувши стільці й крісла, у родича настрій став ще піднесеніший, і він розреготався старому Яковенкові просто в очі, коли той, поохкуючи, став викладати свій клопіт.
"Медаліст? Срібний? Ну, це однаково. Що золотий, що срібний. Морока з ними. Я тобі по секрету скажу, що медалістів ми так: чирк — і вже. Багато їх розвелося. Трудно проконтролювати, де медаль справжня, а де — теє... Значить: медалістів ми ріжемо по першому номеру. Якщо відповідає на три запитання, ставимо ще тридцять три. Ну, хто ж на всі відповість? Нема таких. Якщо і є, то мало. Бо прийми медалістів, а куди ж дівати немедалістів? А тим більше, що багато ж таких, що прийняти треба! Треба! Ну, от прийде до тебе отакий хлопець, як ото сьогодні гол забив. Ти ж бачив, як він забив! Ну, от прийде він. Що ж я його не прийму? Та з мене ж голову зірвуть і замість м'яча у ворота заб'ють. Ясно? А той хлопець — без медалі. Раз так м'ячі забиває — медалі не заробив. Ясно? Ну, а раз ти просиш, то ми вже твого медаліста... Поблажку... По-бла-жеч-ку.
Яковенко встав так різко, що перекинув чарку. Він буркнув пробачення і пішов з кімнати.
"Ти куди?" — стривожено гукнув йому батько.
"Додому",— він уже відчинив двері.
"Здурів! — батько зірвався слідом за ним.— Ану, вернись!"
"Покоління пішло, я вам скажу",— долинув голос родича.
Яковенко хряпнув дверима.
До інституту й не поткнувся більше. Написав, щоб переслали йому документи назад, став ждати осені, щоб іти в армію, бо в училище вже запізнився з подачею документів.
А Зіна поступила. Навіть сюди, на заставу, написала йому кілька листів, але в кожному перелічувала, скільки там цікавих хлопців, і це йому набридло так, що він попросив або ж писати про щось інше, або не писати зовсім, бо "інтересних хлопців" навколо нього ще більше, ніж там у неї, власне, тут самі хлопці. Зінка образилася й замовкла).
Ох, як його нудило!
— Ти думай про веселе,— порадив йому лоцман.— Хворобу треба відганяти... Ну, про дівчину... Ти ж такий хлопець — у тебе дівчат, мабуть,— румбарбарум!..
Яковенко пробував затриматися поглядом на чому-небудь постійному, знайти нерухомий предмет. Може, тоді зникне відворотне відчуття безупинного розколису, в якому перебували всі часточки його тіла. Але все гойдалося навколо: і море, і судно, і навіть небо, і лоцман, що скидався на довгий маятник, і капітан у кріслі, і стерновий, який весь час ловив штурвал, а той вислизав у нього з рук, падаючи то правобіч, то лівобіч.
— Не до дівчат,— сказав він.
— Повернемось додому, я тебе візьму на поміч,— пообіцяв лоцман.— 3 таким хлопцем усіх портових дівчат завоюємо...
— Ну що ви?.. Який з мене серцелов?
— Та називай мене на "ти", чудак.
— Я навіть не знаю... твого імені.
— Гриша, тобто Григорій. А просто — Гри. А ти?
— Яковенко.
— Здалеку?
— З-під Києва. А ти — місцевий?
— Точно. В морі народився, в морі й оженюсь! Румбарба!
— Ніяк не звикну,— Яковенко хотів сказати: до моря, але вчасно поправився,— до каменя. У нас — глина, дерево... А тут камінь скрізь... І запах каменя... Дивно.
Сам дивувався з того, що каже. Який камінь? Нащо він йому? Та ще в таку хвилину. Коли так погано. Коли все пойнялося нестерпною сірістю. Коли "Омірос" розгойдується болісніше й болісніше.
— Камінь — єрунда,— далеко за сірою запоною говорив тим часом лоцман.— Та й не справжній у нас тут камінь, а черепашняк. Ти от поїдь до Одеси — отам камінь. Шматок Пушкінської вимощений. Жовте, як віск. А міцне! Сто років — не стирається. Наждак! Кажуть, якийсь дідок привіз з-під Херсона чи чорт його зна звідки. Хотів усю Одесу вимостити. Ну, йому для проби дали тільки шмат вулиці... Дідок, видно, в амбіцію вдарився. Вимостив — і зник. Помер, мабуть. Або передумав. Не розкрив нікому секрету. А камінь лежить. Не бере його ні грім, ні блискавка. І ніхто не знає, що воно таке і звідки взялося. Румбар!